Рафаелло Джованьолі - Спартак

— Ви хто такі? Гладіатори?

— Гладіатори, — рішуче відповів Спартак, із зусиллям приховуючи болісну тривогу.

— І, звичайно, зі школи Лентула?

— Помиляєшся, доблесний Попилію, — відповів Спартак, і проблиск надії засвітився в його очах. — Ми на службі в префекта Меттія Лібеона.

— Ти мене знаєш? — здивовано запитав центуріон.

— Я багато разів бачив тебе в домі нашого пана.

— Справді… — знизав плечима Попилій, пильно вдивляючись у гладіаторів. Однак темрява довкола приховувала їхні риси, і він міг розрізнити тільки їхні гігантські фігури. — Справді, мені здається…

— Ми — германці, приставлені для послуг до шляхетної матрони Лелії Доміції, дружини Меттія, ми постійно супроводжуємо її ноші.

За чотири роки служби в школі Лентула Батіата Спартак встиг залучити в Союз пригноблених декількох гладіаторів, що належать родинам патриціїв у Капуї, і тому він добре знав двох гладіаторів-германців гігантського зросту, рабів Меттія Лібеона. Вони розповідали йому про порядки і звичаї в будинку префекта. Ясна річ, Спартак, користуючись темрявою, з радістю ухопився за цю хитрість, — це був єдиний шлях до порятунку справи.

— Все так! — підтвердив центуріон. — Ти говориш правду. Тепер я вас упізнав.

— Навіть, уяви собі… я пам'ятаю, що зустрічав тебе, — додав Спартак з вдаваною простодушністю, — у найтихіші перші години ночі біля входу в будинок трибуна Тіта Сервіліана. Я з товаришем супроводжував туди ноші Доміції. Наша пані так часто робить таємничі нічні прогулянки, що…

— Прикуси язика, заради твоїх варварських богів, мерзенний кимвре! — загорлав Попілій, аби не допустити, щоб у присутності легіонерів розповідали про не надто доброчесну поведінку дружини префекта.

За хвилину, протягом якої обидва гладіатори не могли втриматися від полегшеного зітхання, центуріон запитав Спартака:

— А звідки ви зараз ідете?

Спартак був зам'явся, але негайно впевнено відповів:

— З куманської вілли нашого пана: супроводжували вантаж коштовного начиння. Возимо його туди від учора.

— Гаразд, — відповів Попилій після певних роздумів. Знову запала тиша, і знову його порушив центуріон, запитавши гладіаторів:

— А вам щось відомо про повстання? Ну, про те, що затіяли в школі Лентула?

— А що ж ми можемо знати? — наївним тоном відповів Спартак, немов почув щось незрозуміле. — Якщо буйні й зухвалі учні Лентула й зважилися на яке-небудь навіженство, вони, звичайно, не будуть нам розповідати про це, адже вони заздрять нашому щастю. Нам дуже добре живеться в нашого доброго пана.

Відповідь була правдоподібна, і Спартак говорив так невимушено, що центуріон більше не вагався. Однак він одразу додав:

— Але сьогодні ввечері нам справді загрожує зухвале повстання… Мені просто смішна думка про повстання гладіаторів, але якщо це правда… мій прямий обов'язок вжити усіх запобіжних заходів. Наказую вам здати ваші мечі… Хоча найдобріший Меттій поводиться зі своїми рабами дуже добре, набагато краще, ніж на те заслуговує весь цей набрід, особливо ви, гладіатори, підлі люди, здатні на що завгодно… Віддайте зараз же мечі!..

Почувши цей наказ, запальний і необережний Еномай ледь було не загубив усю справу.

Він у люті схопився за оголеного меча, але Спартак спокійно взяв правою рукою клинок Еномая, лівою витяг з піхов свого і з болем у душі шанобливо подав центуріонові обидва мечі. Аби Еномай не встиг вибухнути черговим спалахом гніву, він спрожогу звернувся до Попилія:

— Недобре ти чиниш, Попилію! Навіщо сумніваєшся в нас? Я думаю, префект, наш пан, буде незадоволений такою недовірою. Ну, це справа твоя. От наші мечі, а тепер дозволь нам повернутися у дім Меттія.

— Як і що я вчинив, мерзенний гладіаторе, я відзвітую не тобі, а твоєму панові. Забирайтеся звідси.

Спартак стис руку Еномаю, який аж тремтів од гніву і, вклонившись центуріонові, попрямував разом із германцем у місто. Вони йшли швидким кроком, намагаючись, однак, не викликати підозр. Відійшовши від воріт на постріл з лука, вони завернули ліворуч, на широку й гарну вулицю з палацами. Стрімко пройшовши її всю, звернули праворуч, у відокремлену тиху вулицю, а звідти — у заплутаний лабіринт провулків, і що далі вони заглиблювалися в нього, то темнішим і бруднішим ставав провулок. Нарешті вони дісталися школи Лентула Батіата. Школа розташовувалась на окраїні Капуї, біля кріпосного муру. Спочатку в цій школі було лише кілька сотень учнів, але помалу вона розрослася, швидко збільшуючи добробут власника. У чотирьох флігелях, що замикали двір з чотирьох боків, як у верхніх, так і в нижніх поверхах уздовж довгого коридору тягнувся нескінченний ряд кімнаток. У кожній з них ледве розміщувалася одна людина. У цих клітках на підстилках із сухого листя чи соломи спали гладіатори. Всі ці нещасні, звиклі страждати й приховувати свої почуття, намагалися виглядати байдужими, однак достатньо було пильного погляду, аби зрозуміти, що всі вони чимось схвильовані, про щось тривожаться, на щось сподіваються й чекають якихось важливих і надзвичайних подій.

— Хіба гладіатори сьогодні не вийдуть на прогулянку? — запитав одноокий і безрукий сторож, старий легіонер Сулли, іншого ветерана, у якого все обличчя було спотворене шрамами.

— А хто їх знає!.. Ніби збираються провести вечір у школі. От чудеса!

— То сьогодні їхні брудні коханки нудьгуватимуть, — дарма чекатимуть своїх дружків у шинках і харчевнях. Замість гульб і веселощів там нині буде тиша і спокій.

— Дивно! Клянуся могутністю Сулли, це дивно!

— Навіть дуже дивно, і, зізнаюся, я навіть стурбований.

— Що? Невже побоюєшся бунту?

— Та як тобі сказати… Не те щоб справжнього повстання чи бунту, але якого-небудь безладдя, смути… Сказати по правді, я не тільки побоююся, але навіть чекаю, що так і буде.

— Нехай спробують! Клянуся фуріями пекла, у мене руки так і чешуться! І якщо… — але тут легіонер, перервавши розмову, зробив знак своєму товаришеві, щоб той замовк, бо до них підходив керівник і власник школи, Лентул Батіат Лентулу Батіату йшов тридцять перший рік, він був високий, сухорлявий і блідий. Маленькі чорні очиці його дивилися на людей хитрим і злим поглядом. Свій заклад він успадкував од батька, Лентула Батіата, який