Редьярд Джозеф Кіплінг - Мауглі

— Ссшш! Це змінює всі сліди. Я хотів взяти тебе з собою в північні болота. Але Слово, якщо його дала навіть маленька гола Людина, залишається Словом. Тепер я, Каа, говорю…

— Подумай добре, Пласкоголовий, перш ніж зв'язати себе смертельним вузлом. Мені не треба твого Слова, бо я знаю…

— Гаразд, — промовив Каа. — Я не дам Слова. Але що ти вирішив робити, коли прийдуть руді собаки?

— Вони повинні перепливти Вайнгунгу. І я з ножем в руках зустріну їх на мілкому, а за мною була б Зграя. І там ножем і зубами ми змусили б собак повернутися за течією або принаймні остудили б трохи їхні горлянки.

— Повернути дхолей неможливо, та й горлянки в них загарячі, — промовив Каа. — Після цього полювання не буде ані Людини, ані вовченяти, залишаться самі кістки.

— Ала-ла! Помремо, так помремо. А все-таки славне вийде полювання. Але я молодий і бачив мало дощів. У мене ані мудрості, ані сили. Можливо, ти маєш кращий план, Каа?

— Я бачив сотні і сотні дощів. Перш ніж у Хаті виросли молочні ікла, я залишив на землі довгий слід. Присягаюсь Першим Яйцем, я старіший від багатьох дерев, і мені довелось бачити все, що творилося в Джунглях.

— Все ж таки це нове полювання, — відповів Мауглі. — Ще ніколи руді собаки не перетинали наш слід.

— Що є, то вже було. А те, що буде, — лише повернення давно забутого. Посидь спокійно, поки я полічу свої роки.

Цілу годину лежав Мауглі посеред кілець пітона, збавляючись своїм ножем. А в цей час, схиливши непорушну голову на землю, Каа пригадував усе, що він побачив і узнав з того дня, коли виповз із яйця. Світло немовби погасло в очах пітона, і вони здавалися тьмяними опалами. Чає від часу Каа кволо ворушив то праворуч, то ліворуч головою, ніби полював уві сні. Мауглі спокійно дрімав, бо він знав, що найкраще діло перед полюванням — це сон, і звик засинати в будь-яку пору дня і ночі.

Згодом Мауглі відчув, що Каа почав рости і ширшати під ним. Величезний пітон роздувався і шипів, ніби меч, що його витягують з сталевих піхов.

— Я бачив усі мертві пори року, — сказав, нарешті, Каа. — І великі дерева, і старих слонів, голі й гостроверхі скелі, ще не порослі мохом. Ти ще живий, малий?

— Недавно зійшов місяць, — озвався хлопець. — Я нічого не розумію…

— Тссс! Я знову Каа. Я знав, що минуло небагато часу. Зараз підемо до річки, і я покажу тобі, як треба боротися проти рудих собак.

Каа обернувся, прямо, як стріла, подався до головного річища Вайнгунги і кинувся у воду трохи вище заводі, де ховалася Скеля Миру. Мауглі пірнув слідом.

— Не пливи. Вилазь мені на спину, Братику. Я попливу швидко.

Мауглі обняв лівою рукою круглу шию Каа, притиснув праву до свого тіла і випростав ноги. І пітон, долаючи течію, поплив так, як умів плавати тільки він один, і струмені збитої води запінилися навколо шиї Мауглі, а ноги хлопця погойдувалися туди й сюди на хвилях, розведених сковзкими боками пітона. На милю вище од Скелі Миру, в ущелині між мармуровими скелями, футів од вісімдесяти до ста заввишки, Вайнгунга звужується, і вода рине ручаями поміж безлічі малих і великих каменів, ніби біля водяного млина. Але шумовиння води не збентежило Мауглі. Не було такої води в світі, якої хоча б на мить злякався хлопець. Він дивився на ущелину між скелями і незадоволено принюхувався, бо в повітрі стояв неприємний кисло-солодкий запах, схожий на те, як в жаркий день пахне великий мурашник. Хлопець інстинктивно занурився у воду, та так, що тільки голова виглядала, бо треба ж дихати. Раптом Каа зупинився, двічі обвивши хвостом великий підводний камінь. На одному з своїх кілець пітон тримав хлопця. А вода мчала повз них.

— Це Місце Смерті, — промовив Мауглі. — Навіщо ми припливли сюди?

— Вони сплять, — відповів Каа. — Хаті не зверне з дороги перед Смугастим. Але Хаті й Смугастий стороняться дхолів. А руді собаки, кажуть, не сходять з дороги нікому. А від кого ж утікає Маленьке Плем'я Скель? Скажи мені, повелителю Джунглів, — хто у нас найголовніший?

— Вони, — прошепотів Мауглі. — Це Місце Смерті. Тікаймо звідси.

— Ні, подивись гарненько, не бійся: вони сплять. Все тут так само, як і тоді, коли я був не довший за твою руку.

Потріскані й вивітрені скелі ущелини Вайнгунги від самого початку Джунглів були місцем, де жило Маленьке Плем'я Скель — неспокійні і заклопотані чорні дикі бджоли Індії. І Мауглі добре знав, що всі сліди повертають назад за півмилі од їхньої країни. Століттями жило і роїлося тут Маленьке Плем'я, перелітаючи з однієї скелі на іншу й покриваючи старим воском білий мармур. Дикі бджоли робили свої стільники високо і глибоко в темряві внутрішніх печер, де ні людина, ні звір, ні вода, ні вогонь не могли їх доторкнутися. З обох боків ущелина була чимось завішена, мов чорним мерехтливим оксамитом. І Мауглі, побачивши, що то мільйони сплячих бджіл, сховався у воду. Там видніші й інші брили та гірлянди і ще щось, схоже на висохлі пні на скелі. Це були старі торішні стільники або нові міста диких бджіл, вбудовані в затінку ущелини, де ніколи не буває вітру. Ціла гора губчастого перепрілого сміття скотилася і застрягла між деревами й ліанами, що обвили скелі. Прислухаючись, Мауглі не раз чув, як шурхотіли стільники з медом, ковзаючи й падаючи десь у темних галереях; потім до нього доносився шум сердитих крил, похмуро-нудотне капання — кап, кап, кап — розлитого меду, що переливався через край і повільно падав на гілля. На одному березі річки виднілась невеличка обмілина, всього-на-всього п'яти футів завширшки» вся засипана мотлохом, що збирався безліччю років. Там валялися мертві бджоли, трутні, сміття, старі стільники, крила злодійкуватих метеликів та жуків, які підкрадалися до меду, — і все це лежало м'якими купами найдрібнішого чорного пилу. Одного різкого запаху було достатньо, щоб злякати кожного, хто не літає і не знає диких