Владислав Билінський - Апгрейд для Всесвіту

— Ну а я? А якщо я людожер? Чи бандит. Не маленька ж ти, все-таки!.. — він зняв штормівку. — Одягнися, Рибко. Тут прохолодно, застудишся. Твої батьки залишилися на острові?

— Не скажу. А якщо ти людожер?

— Одягнися, кажу! Ось так. А якщо й людожер — то що ж тепер? Тоді втікай. А я буду страшно скреготати зубами і верещати: повернися, мій сніданку!

Вона залилася сміхом. Якась пташинка озвалася з неба. Втрапила в тон. Сміх чомусь заспокоїв Немира, й він одважився подивитися дівчинці в очі. Зазирнув, відсахнувся. Зіниць не було. Нечисть. Річковий фантом. Райдужні оболонки очей, залиті тушшю.

— Ти мене добре бачиш? — запитав він. Мовчати — небезпечно.

— Так.

— І який я, по-твоєму?

— Веселий. Теплий. Смачний… — вона облизалася. Немир відступив на крок.

— Я їсти хочу! — заявила дівчинка.

— Іди-но до батьків, хай нагодують!

— А ти хіба не голодний?

— А хоч би й голодний? Немає в мене нічого їстівного…

Він хотів обійти її. Доторкнувся до холодного плеча дівчиська — і раптом, несподівано для себе, здригнувся від огиди, вищирився та щосили відштовхнув її. Тварюка не втрималася на ногах. Гепнулась на пісок важкою рибиною. Скрикнула.

На її литці красувалося ясно-червоне садно. Об корч зачепилася.

— Пробач, я нехотячи! Тобі боляче?

— Нічого. Рибки не плачуть.

— І кров у них не тече?

— Чому? Тече інколи… Ну як хочеш. Залишайся голодним. Чи віддай мені одне своє бажання. А я братика покличу.

— Про що це ти, Рибко?

— А якщо тобі шкода віддавати бажання, то можеш сам його отоварити. Скажи: «хочу їжі-пиття-забав досхочу!» — і побачиш, що буде.

— А що буде?

— Побачиш! Ну скажи!

— Скажу — і перед нами розстелиться скатертина-самобранка?

— Ні, звичайно! — Дівчинка сміялася. — Це не-гі-генічно… Джини все роблять красиво. Наприклад, ми підемо гуляти в ліс і побачимо там ресторан. І ти виявишся сотим відвідувачем. Або першим. І тому тебе обслужать безкоштовно й дадуть усе, чого зажадаєш. І ще подарунки подарують.

— А скільки бажань у мене в запасі?

Дівчинка зрозуміла його:

— Ти можеш висловити три прохання. Тільки вони мають бути такими, щоб їх можна ре-лі-лізувати… Аврора нам пояснювала, що іноді їй не вистачає серурсу.

— Ресурсу?

— Ага-ага, ресурсу. Іноді просять такого! Ніхто не знає, як це зробити. А деякі втрачають совість і хочуть стати дуже важливими істотами: власниками знаменитих картин і замків, орлами з двома головами.

— Добре, Рибко. Тоді слухай моє перше бажання. Отут неподалік є розкішний готель «Біля трьох сосон». Я його власник!

— Хай діється воля достойного! — по-старечому завило дівчисько.

В її очах виникло рожеве світіння. Це було страшно: електричне розжарення на мертвій райдужній оболонці. А потім — сліпуче сяйво і спалах. Удар пострілу, тінь смерті, жахіття — як із двох стволів рвонуло вогнем упритул. Безпам’ятство…

— Уставай, пішли!

Немир звівся. Що з ним? З голодняка ослаб — чи щось гірше?

Невже знову кров гниє? Зле. І трави не рятують, отже. І комарі з п’явками не допомогли.

— Гей, журавлику! — закричала дівчинка.

— Ти когось кличеш, Рибко?

— Братика мого. Він десь тут, на деревах.

Журавлик виявився довготелесим, гостроносим і гидотно худим підлітком.

— Хау ду ю ду, сір, — пробурмотів він. — Ай ем пан Журавський Ян.

— Вітаю, Яне! — Немир обережно поплескав хлопця по плечу. Хлопець захитався. — Підемо щастя пошукаємо. Відпочинеш, поїси міт енд батте…

— Окей, босе. А ти, сестричко люба, підеш із нами?

Було відчутно, що цю фразу він репетирував часто і з кайфом.

— Фі, який! — надулася сестричка. — Усе насміхаєшся, а не знаєш, що мене запросили до ресторану.

— Ку-ул! — Журавський розцвів. — Май сістер є дуже важлива персона!

Його хилитало від вітерця, і він докладав помітних зусиль, щоби залишатися ближче до землі й не злетіти, як паперовий змій. Рибка йшла поруч із ним, підтримуючи хлопця за край білого пухового жилета. Вона вже встигла перевдягтися. Золотавий облягаючий костюмчик з блискітками робив її старшою. Немир виявив, що він одягнений у чорну «трійку» безнадійно могильного відтінку. Яскраво-червона краватка, темно-коричнева сорочка, жовта-прежовта емблема на грудях — коло, кривавий контур і три промені, які б’ють із центру — та ще мешти кольору мокрої глини природним чином доповнювали цю непробивну чорноту. Він залишився задоволений собою.

Готель чекав на них. При готелі діяв ресторан. Мабуть, Рибка з Журавликом нащебетали.

Дерев’яна хата на світлому пагорбі надила подорожнього. Хата здавалася високою і просторою. При ґанку переминалися з ноги на ногу двоє бородатих кремезних селян. Присадкуваті, широкоплечі, білозубі й страшні на вигляд, вони явно втілювали ідею служіння людству, що якось прохромила їхні людожерські серця очманілою стрілою каяття. Немир пригальмував. В ідеї він не вірив. Ікла ж бо стирчать! «Перекуємо мечі оральні!» — майнуло у голові. «Праця перевиховає канібала… Лісовиків — у домовики…»

— Хліб-сіль, господарю! — проревіли лісовики. — Ласкаво просимо на поріг!

— Ну що ж, завітаємо, либонь. Слухай мою команду: нагодувати нас донесхочу! Найкращим!

— Ми — вмить! Найкращим, найдобірнішим! Все готове! Світлицю прибрано, столи накрито, накладні закрито, нуклеосинтезатори в режимі…

— Дякую, орли! — гаркнув Немир, переступаючи поріг.

— Раді старатися! — на два голоси відгукнулися служиві. Той, котрий хлюпавіший, молодший і світліший, боязко уточнив:

— Тільки ж не орли ми… Орли