Анна Зегерс - Сьомий хрест

до нього обличчям, вдихнув його запах і відчув, що все це, нарешті, не сон, а справжня дійсність. Він намотав волосся на кисть руки, щоб Лені не могла піти від нього. Георг щось штовхнув ногою, задзвеніли скалки. Він прокинувся від жаху. «Справді, — подумав він, дуже вражений, бо наяву він про це ні разу не згадав, — я ж тоді щось перекинув — лампу». Її сміх і голос були трохи хриплуваті, коли вона знову, й знову, з настирливістю п’яного, запевняла його: це ж на щастя, Георге, на щастя.

Голову йому пронизав такий гострий біль, що він мимоволі помацав рукою, чи немає крові. Про сон Годі було й думати. А вірив, що на цей час уже добереться до неї…

Хоч як Георг напружував мозок, він ніяк не міг зібрати докупи своїх думок. Порожнеча в голові доводила його до розпачу.

Вдалині щось заворушилося, людина чи тварина; поволі наближаючися по м’якій землі, зашелестіли короткі, легкі кроки. Георг загородився кошелями, мішками. Тікати вже було пізно. Хтось заступив вхід, у сараї стало темно» Тінь жінки: він розрізняв край спідниці. Вона прошепотіла:

— Георге?

Георг мало не скрикнув. Йому перехопило подих.

— Георге! — повторила дівчина, трохи розчаровано.

Потім сіла на долівку біля дверей. Георгові було видно її туфлі, товсті панчохи, а між колінами спідницю з грубої тканини, на якій лежали її руки. Його серце калатало так гучно, що він боявся — ось вона почує і скочить з місця.

Але вона прислухалася до чогось іншого. Почулись упевнені кроки. Дівчина радісно скрикнула:

— Георге! — Вона стулила коліна і натягнула на них спідницю. Тепер Георг побачив і її обличчя. Воно здалося йому дуже гарним. Та хіба може бути не гарне обличчя, залите місячним сяйвом і сповнене сподівання любові!

Нахиливши голову, увійшов другий Георг і зразу ж сів біля неї.

— Ну, бачиш, ось і ти, — сказав він і вдоволено додав — А ось я! — Вона тихенько обняла його, притулилася щокою до його обличчя, не цілуючи і, мабуть, не бажаючи поцілувати. Вони про щось заговорили між собою так тихо, що Георг не міг нічого розібрати. Потім другий Георг розсміявся… Тоді знову стало так тихо, що Георг чув, як другий Георг гладить рукою її волосся, її блузу. При цьому другий Георг промовив:

— Моя кохана. — Потім тихо додав — Ти для мене — все на світі.

Дівчина відказала:

— Це неправда.

Він міцно поцілував її. Кошелі розкотились, крім тих, що Георг понаставляв перед собою.

Дівчина сказала трохи зміненим, дзвінким голосом:

— Якби ти знав, як я тебе кохаю!

— Справді? — сказав другий Георг.

— Так, над усе… Ні! — крикнула вона раптом.

Другий Георг розсміявся. Дівчина сказала сердито:

— Ні, Георге, тепер іди.

— Я вже йду, — сказав другий Георг, — скоро ти зовсім позбудешся мене.

— Як це? — збентежено спитала дівчина.

— Наступного місяця мене беруть до війська.

— О боже!

— Чому? Це непогано. Нарешті кінчиться ця муштро щовечора, жодної тобі вільної хвилини.

— Там тебе ще більше муштруватимуть.

— Ну, це вже зовсім інше, — сказав хлопець. — Там, нарешті, станеш справжнім солдатом, а тут ми тільки граємось у солдатиків. Альгайєр теж так каже. Послухай-но, а чи не ходила ти минулої зими з Альгайєром до Гайдесгайма на танці?

— Ну то й що? — відповіла дівчина. — Я ж тебе ще й не знала. Та з ним не було так, як у нас тепер. Інший Георг розсміявся.

— Не так? — сказав він.

Він міцно її обійняв, і дівчина вже нічого не казала.

Згодом вона промовила сумно, наче втратила свого коханого в темряві серед бурі:

— Георге!

— Еге, — весело відгукнувся він.

Вони знову сиділи як перше, дівчина, піднявши коліна, тримаючи руку хлопця в своїх руках. Вони дивилися f далечінь крізь розчинені двері, в повній злагоді між собою, з полем і тихою ніччю.

— Он там, пам’ятаєш, ми гуляли, — сказав другий Георг. — Ну, мені вже час додому…

Дівчина сказала:

— Я боятимуся, коли ти підеш.

— Я ж іще не йду на війну, — сказав він, — поки що тільки до армії.

— Я не про те думаю, — сказала дівчина. — Коли ті? підеш від мене зараз.

Другий Георг розсміявся:

— Дурненька. Я ж можу завтра прийти знову. Тільки не плач. — Він почав цілувати її очі й обличчя. — От ти із знову всміхаєшся, — сказав він.

Дівчина відповіла:

— В мене сміх і сльози — все разом.

Коли другий Георг пішов полем, а дівчина стежила очима за його постаттю, осяяною блідим світлом місяця, що було вже не сріблясте, а білувате, справжній Георг побачив, що обличчя в неї зовсім не вродливе, а кругле й плоске. Йому було шкода дівчини, він боявся, що другий Георг не прийде до неї завтра. Її обличчя теж скривилося від страху. Вона примружила очі, наче шукала вдалині якусь маленьку непорушну точку. Вона зітхнула й підвелася. Георг ледь ворухнувся. Перед дверима тепер лежав тільки тонесенький місячний промінь, та й він зник, бо вже бралося до світання.