Анна Зегерс - Сьомий хрест

провини. Гроші й одяг він міг просто вкрасти. Ми живемо тут, у місті, вже кілька тижнів ніхто з нас не бував на городі. Якби тільки можна було глянути, чи лежать іще речі на місці. Як усе це тяжко. І звідки у пані Валлау береться стільки сил!»

Вона, пані Бахман, сказала тоді жінці Валлау:

— Знаєш, Гільдо, наші чоловіки дуже змінились, я просто не пізнаю їх.

— Мій Валлау не змінився, — відповіла Гільда.

Тоді пані Бахман сказала:

— Коли людина по-справжньому глянула в очі смерті…

Але пані Валлау спинила її:

— Дурниці! А ми? А я? Народжуючи старшого хлопця, я мало не віддала богові душу. А через рік народила другого.

— Там, у гестапо, знають усе про кожного, — промовила пані Бахман.

— Дурниці! — відказала пані Валлау. — Вони знають лише те, що їм кажуть.

Коли пані Бахман лишилася сама, її руки знову затремтіли. Вона почала щось шити. Це заспокоїло її. «Нас ні в чому не можна звинуватити. Ми скажемо, що це звичайна крадіжка».

Почулися кроки. То пробирався сходами її чоловік. Нарешті!.. Вона підвелася й поставила на стіл вечерю. Він мовчки ввійшов до кухні. Вона ще й не глянула на чоловіка, але відчула не тільки серцем, а й цілою істотою, ніби з його приходом температура в кімнаті впала на кілька градусів.

— Щось трапилося? — спитала вона, побачивши його обличчя. Чоловік нічого не відповів. Вона підсунула йому повну тарілку супу. Пара підіймалася йому в обличчя.

Отто, — сказала вона, — ти недужий?

Він знову нічого не відповів.

Дружину пойняв смертельний страх. «Це не має відношення до куреня, — думала вона, — адже він тут. Просто, його гнітить ця історія: хоч би хутчій, усе скінчилося».

— Ти зовсім не хочеш їсти? — спитала вона.

Чоловік нічого не відмовив.

— Не треба весь час думати про це, — сказала дружина. — Якщо весь час думати, можна збожеволіти. У напівсклеплених чоловікових очах була страшна безнадія. Але пані Бахман вже знову заходилася шити.

Коли вона глянула на чоловіка, очі його були заплющені.

— Що з тобою? — спитала жінка. — Скажи мені, що з тобою?

— Нічого, — відповів чоловік.

Але як він це сказав! Так, наче дружина спитала його: невже в тебе вже нічого не лишилось на світі, а він сказав правду: нічого.

— Отто, — промовила вона, продовжуючи шити:, — а може, все-таки щось трапилось?

Але чоловік відповів спокійним, якимсь безбарвним голосом:

— Ні, зовсім нічого.

І коли вона, відірвавшись од шитва, швидко глянула йому просто у вічі, вона зрозуміла, що справді — нічого.

Він втратив усе, що колись мав.

Жінці аж мороз пішов поза спиною. Вона зіщулилась і сіла боком, наче біля столу сидів не її чоловік, а… Вона шила, шила, ні про що не думала і ні про що не запитувала, бо відповідь могла зруйнувати все її життя.

І яке життя! Правда, звичайне життя із звичайною боротьбою за хліб і панчохи для дітей. Але заразом і життя, сповнене вогню й відваги, палкої цікавості до усього, чим варто цікавитись. А якщо додати до цього те, що вони обидві чули від своїх батьків, коли були ще маленькими дівчатками з кісками й жили на одній вулиці!.. Чого тільки не чули їхні стіни, — боротьба за десяти-, дев’яти— і восьмигодинний робочий день, промови, які читали навіть жінкам, коли вони штопали воістину жахливі діри на панчохах, промови — від Бебеля до Лібкнехта, від Лібкнехта до Димитрова. «Вже ваші діди, — з гордістю розповідали вони дітям, — сиділи у тюрмах за те, що страйкували і виходили на демонстрації». Правда, тоді за це ще не вбивали і не катували. Хороше, чисте життя! І ось усе це гине через одне-єдине запитання, через одну-єдину думку. Ціле життя зраджено… Ось вона вже, та думка.

Що з її чоловіком? Пані Бахман — проста жінка, вона віддана чоловікові. Колись вони були закохані одне в одного, вони давно живуть у парі. Вона, звичайно, не така, як пані Валлау, та багато чого навчилась. Але цей чоловік коло столу — зовсім не її чоловік. Це непроханий гість, чужий, від його присутності стає моторошно.

Звідки він прийшов? Чого він повернувся так пізно?

Він чимось карається. Змінився він уже давно. З того часу, як його раптом відпустили. Вона тоді раділа, кричала від щастя, а його обличчя було втомлене й нерухоме. Невже ти хочеш, щоб з ним було те саме, що з Валлау? «Ні!»— мало не скрикнула пані Бахман. Але голос, набагато старіший, ніж вона, і водночас набагато молодший, уже відповів: «Так, це було б краще». «Я не можу дивитися на його обличчя», — подумала жінка. І чоловік, немов почувши, підвівся, підійшов до вікна і став спиною до кімнати, хоч віконниці були зачинені.

Георг, певно, прошкандибав уже повз кілька таких сараїв, як той, куди він, нарешті, зайшов. Там лежали лише купи старих лозових кошелів, що віддавали цвіллю. «Тепер спати, — подумав Георг, — більше нічого». Він поповз у куток і зачепив стос кошелів; вони попадали.

Від страху в Георга прояснилося в голові. Туман розвіявся. М’яке, мов сніг, місячне сяйво крізь порожній отвір дверей падало на вичовгану ногами долівку. Було виразно видно чиїсь старі сліди і свіжі сліди Георгові.

Потім Георг заснув. Очевидно, він спав усього кілька хвилин. Йому приснилося, що він прийшов до Лені. Він зарився пальцями в волосся Лені, воно було густе й шелестіло. Він припав