Михайло Федотович Слабошпицький - Українець, який відмовився бути бідним

і складе ціну інтелектуальній повноцінності тої праці. І від своєї думки не відмовиться перед найвищими авторитетами, навіть якщо вони дотримуються протилежного йому погляду на речі. Сильна, впевнена в собі особистість Яцика не нітиться ні перед ким. Його мислення тут, як і в бізнесі, відзначається цілковитою незалежністю від загальноприйнятих поглядів і переконань. Він завжди й у всьому покладається на свій тверезий глузд, і той, як правило, не підводить. Отож того, хто, окрилений ідеєю, вирушає в похід до Яцика, не маючи ніякого уявлення про вдачу мецената, чекає нелегкий екзамен. Яцика так просто не переконаєш – він повинен переконатися сам, побачити здорове і добре в намірах людини. Зрештою, хоче знати, в який науковий товар вкладає гроші. А тоді вже, пообіцявши допомогти, від свого слова не відступиться.

Не перестаєш дивуватися: де в нього, заклопотаного  бізнесовими справами (має на плечах таку  нелегку ношу), береться час на всі громадські. Він входив до багатьох комітетів, деякі з них очолював. Він справді не шкодує зусиль, беручись за виконання громадських обов'язків. Так було під час уже згадуваного збирання коштів на Український науковий центр при Гарвардському університеті, так було й 1979 року, коли на засіданні управи Фонду кафедри українознавства в Нью-Йорку визріла ідея створити й видати глибоку, насичену документальним матеріалом працю англійською мовою про голодомор в Україні. Вирішили звернутися з таким проханням до когось із всесвітньовідомих совєтологів. І незабаром уже мали згоду професора Роберта Конквеста, якому мав допомагати в роботі молодший науковий співробітник Джеймс Е. Мейс.

Петро Яцик одразу ж перейнявся цією роботою. Він возив доктора Мейса по людях, які пережили в страшному 1933-му голодомор в Україні і яким пощастило вирватися з-за ґрат радянського «раю» до Канади. Яцик також активно збирав кошти для видання книги Роберта Конквеста. І коли 1986 року «Жнива скорботи» нарешті з'явилися друком і Петро Яцик узяв до рук книгу Роберта Конквеста, яка ще пахла друкарською фарбою, він, певно, відчув те, що й має відчути людина, справді причетна до важливої справи. Адже віддав їй і свою енергію, і свої кошти. Й, очевидно, в його житті було чимало подібних хвилин, оскільки Яцика не обійшла стороною жодна така акція. Завдяки особливостям своєї вдачі і висоті свого авторитету він якщо не сам ініціює їх, то неодмінно опиняється там, де вирішується успіх, стаючи і натхненником, душею справи, і її двигуном.

На жаль, не багато в нас – і там, і тут – таких динамічних і рідкісно мобільних індивідуальностей. Ми бідні не тільки на заможних та щедрих, а й на людей подібних організаторських здібностей. Якщо хтось має хоч частину з них, то здебільшого йде в голу політику й безнадійно тоне в ній, не «опускаючись» до таких дрібних на його амбітну думку справ. А шкода, бо можна успішно сперечатися про те, де більше користі для української ідеї.

Вічний фонд імені Петра Яцика при Альбертському університеті ще не встиг втратити емоційного відтінку новини, як постало нове дітище мецената – Освітня фундація його імені. Він передав на її потреби 3 млн. 800 тисяч доларів.

Той патріотичний жест був продиктований його розумінням свого обов'язку перед рідним народом. Яцик добре знав, як послідовно нищиться в Україні все українське, як «несподівано» спалахували там бібліотеки, як далеко від людських очей, у спецфонди, ховалися книги відповідного характеру, як з нашої свідомості стирали й саму пам'ять про те, що ми – українці, впродовж десятиліть переконуючи: «Склалася нова історична спільність – єдиний радянський народ». В жорстокому імперському котлі переплавлялися народи і культури, щоб стати отим національно безбарвним політичним бульйоном – «радянським народом».

Треба було рятувати Україну тут, на еміграції. Всіма можливими способами. Тоді ніхто навіть уявити не міг, що скоро ми станемо незалежною державою. Вірний своєму принципові «Не нарікати, а – діяти», меценат вирішив не розпорошувати зусиль, а діяти глобально.

Довго йшов Петро Яцик до цієї ідеї. Прагнув зробити щось справді конкретне, справді ефективне для України на тривалий час. В Україні ніколи не було ніякої інформації про те, що можна навчатися в закордонних університетах на кошти тих же університетів або якихось їхніх фундацій. Щодо цього у нас панувала цілковита інформаційна блокада.

Але самого бажання їхати вчитися за кордон замало. Треба засвідчити свою готовність бути в цьому відношенні на рівні світових вимог. Отже, постає необхідність:

1) мати змогу здати міжнародні іспити з англійської мови в Києві; раніше це можна було зробити тільки в Москві, що значно ускладнювало українцям можливість  потрапити на навчання за кордон; виникла потреба зорганізувати все те в Києві;  2) щоб студенти, які успішно витримали екзамени, подавались за обраними спеціальностями до університетів західного світу з доказом їхніх попередніх наукових осягів; якщо той рівень справді відповідає вимогам наукової інституції, то кожний університет знайде фонди для їх навчання (щоб колись похвалитися: цей геній навчався в нас!).

З метою поширення необхідної для того інформації фундація Петра Яцика видала довідник усіх західних наукових закладів й організувала проходження іспитів претендентів на навчання за кордоном при Київському державному університеті. Взяла вона також на себе оплату екзаменів.

«Маємо задоволення з того, що за 1992 – 1993 роки понад вісімдесят студентів скористалося з цієї програми і навчається в закордонних університетах, кошти яких складають близько мільйона доларів», – лаконічно повідомив Петро Яцик. І додав: «Українцям треба нарешті користатися зі світових привілеїв. А щоб те осягнути, необхідно більше про світ вивчати і взагалі – знати його…»

Як ми нещодавно відкрили, наука й освіта на Заході – аж вельми дорогі. Тому вони українцям просто не по кишені. Але є в системі освіти багатьох західних країн рятівні привілеї. Вперше зачувши про них, Яцик, як чоловік практичний, одразу ж усім тим активно зацікавився, з'ясував цінні подробиці і збагнув: ось нам шлях до здобуття знань за мінімальних затрат коштів. А якщо до справи взявся він, вона дасть реальний ефект. І це ще раз потвердив увесь подальший розвиток подій.

У жовтні 1991 року за допомогою фундації почали діяти українознавчі студії при Лондонському університеті, що стало важливою подією не тільки в біографії світового