Ростислав Феодосійович Самбук - Автограф для слідчого

Послушник вклонився й подрібушив далі. Дівчина дивилася йому вслід, юнак перед тим, як завертати за ріг, озирнувся й кивнув здалеку.

Аннет, згадавши його жадібні очі, зіщулилась. Махнула Гюнтерові, який крутився мало не поруч, і попрямувала до готелю. Відчула таку втому, що, здавалося, сіла б отут ось просто на бруківку й не рухалась. Ледь зійшла до себе на другий поверх і впала в крісло. Гюнтер стояв поруч і мовчав. Аннет була вдячна йому за те, що не квапив.

— Учора ввечері монах їздив кудись, — почала, й відразу вся втома зникла, наче гарно проспала всю ніч і щойно стояла під прохолодним душем. — І сьогодні від’їжджає одразу по обіді.

— Ну й що? — не зрозумів Гюнтер.

— Як же ти не можеш збагнути? Вчора ввечері Пфердменгес зник. Якщо б Карл залишився в Ассізі, прийшов би в готель. Отже, вони поїхали разом, і Карл не повернувся. їздили кудись недалеко, бо отець Людвіг вночі був уже в монастирі. Сьогодні монах знову їде, певно, туди ж. Крім того, попередив, що його не буде кілька днів.

— Щось у цьому є, — потер лоба Гюнтер. — Хоча… Розкажи, про що ти розмовляла з хлюстом у сутані? Він мало не облизувався, дивлячись на тебе!

— Облиш… — невдоволено поморщилась Аннет. — Я призначила йому побачення о п’ятій, і якщо треба ще щось витягти з нього… — Вона взяла запропоновану Гюнтером сигарету, хоч і не курила, затягнулась, закашлялась. Кинула й переповіла в деталях розмову з послушником.

Гюнтер слухав, не перебиваючи, зробив висновок:

— Хитрий, пройда, але ти обвела його навколо пальця. І маєш рацію, за святим отцем треба постежити. Шкода, не дізналась, куди вони їдуть.

— Казав, десь недалеко. Я подумала: не варто розпитувати. Ще переповість своєму наставникові, і коли за цим щось криється…

— Правильно, — схвалив Гюнтер. — Ти діяла як справжній комісар Мегре. Тільки чорта з два знаменитий детектив витягнув би щось із цього юного монаха. Але життя є життя… — зітхнув і з жалем зиркнув на Аннет. Звичайно, коли вона подобається навіть йому, Гюнтеру Велленбергу, то що й казати про ченчика. — Отже, призначив тобі побачення…

— Не блазнюй! Зараз скільки? Близько одинадцятої? В монастирі обідають о другій, ти йди, а я трохи відпочину…

О другій годині вони поставили «фольксваген» в ряду інших машин під жовтим рекламним щитом заправочної станції, на якому чорний змій дихав яскраво-червоним полум’ям.

Проминути цю станцію отець Людвіг не міг, тільки після неї дороги розходилися в трьох напрямках: ліворуч — на Терні й потім Рим, просто — на Флоренцію й праворуч — у гори.

Аннет заставила заднє скло якимись коробками, кинула туди плащі й примостилась на сидінні так, що її зовсім не було видно — сама ж бачила все, що діялось на шосе позаду «фольксвагена».

Машини йшли нечасто, був саме час денного затишшя, коли основна маса туристів уже приїхала, а виїжджати ще рано. По шосе сновигали переважно мікролітражні «фіати» з місцевими номерами — Аннет і Гюнтер жадібно вдивлялися в них, адже не знали, на якій машині їздить Пфердменгес — «понтіак» чи «ягуар» йому, мабуть, не по кишені, в мікролітражці — не солідно.

— Вони… — раптом прошепотіла Аннет, наче її хтось міг почути. — Так, вони… — відвернулась бід шосе. — Бачиш сірий «форд»?

Гюнтер схилився над щитком приладів, зиркаючи скоса. Так, за кермом — послушник, а поруч — літня людина в сутані.

«Форд» прокотився мало не впритул, проминув заправочну й повільно повернув праворуч на дорогу, що вела круто вгору. Гюнтер спритно вивів на шосе свою машину. Не поспішав: сірий «форд» тепер нікуди не дінеться, на такій дорозі все одно більше шістдесяти кілометрів не зробиш, та й, слава богу, пилюга, майже не видно, що діється позаду.

«Форд» їхав швидко — послушник таки поспішав на побачення! — «фольксваген» кидало на вибоях, та Гюнтер не відставав, тримаючи дистанцію в півкілометра. Зустрічні машини траплялися рідко, дорога йшла переважно між виноградниками, Аннет пошукала дорогу в атласі, та не знайшла її, отже, була третьорядна. Проминули село, яке залишилося збоку, за оливковим гаєм, перевалили через гребінь високого горба, внизу відкрилася зелена долина з синьою гладдю озера, до берега якого приліпилось невеличке містечко. Туди вела така ж укрита жорствою дорога, й «форд» уже звернув на неї.

Гюнтер пригальмував, глянув на спідометр.

— Тридцять один кілометр… — пробуркотів. — Мабуть, їдуть сюди, той жирний слимак казав, що недалеко…

Почекав, поки «форд» зник поміж дерев, і теж повернув до озера.

На центральній вулиці містечка розмістились дві чи три крамнички й тратторія з відкритою верандою під тентом. Проминули останній дім, та ніде не побачили сірого «форда»: біля будинків стояли кілька «фіатів» та червоний «рено». Дорога за містечком круто йшла до виноградників, Гюнтер, буркочучи щось крізь зуби, розвернувся і поїхав назад. Тепер «фольксваген» котився по інерції, Гюнтер весь час гальмував, зупиняючись на перехрестях: умовились, що роздивлятимуться: він — ліворуч, Аннет — праворуч. Проминули крамничку з кульковими ручками, запальничками й ще якимось мотлохом на вітрині.

Аннет раптом вигукнула:

— Бачиш, он там, унизу!

Гюнтер зупинився за рогом, вийшов і роздивився.

Гарна двоповерхова вілла стояла над озером посеред саду. «Форд» не заїхав у двір, його кинули під деревом коло брами.

Гюнтер швидко розвернувся. Мабуть, їм слід прибрати свій автомобіль — швейцарські номери, такі не часто трапляються в цьому містечку, й не слід мозолити всім очі. Під’їхав до тратторії — хазяїн вискочив на веранду, — й Гюнтер, з трудом згадуючи італійські слова, пояснив, що їм сподобалось озеро й вони хочуть затриматись тут, ось тільки куди поставити машину й чи знайдеться вечеря?

Хазяїн закивав радісно, побіг відчиняти браму, що вела в двір за будинком, залопотів, підводячи очі до неба, й Гюнтер зрозумів, що лише в цій тратторії вони зможуть з’їсти справжні спагетті, такі спагетті можна з’їсти тільки в раю й тут, бо їх готує сам хазяїн, а кращого спеціаліста не знайти у всій окрузі…