Алла Рогашко - Осіннє Рондо місячної ночі

Любомир вражено дивився на жінку.

— Кохана… — прошепотів він, затим міцно обійняв і притулився губами до її скроні.

— Ти віриш, що все це можливо? — спиталась Любка. — Чи то лиш черговий моторошний сон, просто надто реалістичний, щоб бути звичайним?

— Чи вірю я, що кохання Степана і Софії настільки сильне, що їхні душі, розлучившись тоді, поєднались зараз у наших тілах? Безумовно! Знаєш, мені теж снились дивні сни, яким я не міг знайти пояснення. А тепер, після твоєї розповіді, все стало на свої місця. Зрештою, це пояснює, чому ми зустрілись спершу в снах, а лиш потім у реальності. Все тому, що наші душі вже були рідними давно-давно. Яке це дивне відчуття… адже я дійсно в снах пережив деякі моменти з життя Степана. І його почуття, його вчинки, що були у твоєму сні, мені такі близькі… аж надто близькі.

Любка замислилась.

— Думаю, треба розпитати Петра Степановича: я впевнена, що Степан Савицький був твоїм далеким родичем. Може, вдасться щось дізнатися? Знаєш, я писала статтю про твого дідуся, ще взимку. Він мені розповідав про прокляття роду Савицьких. Звісно, то були його припущення, адже такого стверджувати не можна, лиш припускати. Але… дивись: у вашому роду рано помирали жінки. Чому? Та й автомобільна катастрофа, у якій усі загинули. Якось дуже багато нещасть у вашій родині. Може з цим пов’язана загадкова історія Софії і Степана?

— Полтву ховали в кінці дев’ятнадцятого століття, отже, події в твоєму сні відбувалися саме тоді. Тому… Степан міг бути моїм прапрадідом. Ґм. Я впевнений, дідусь проллє світло якщо не на всі події, то хоча би на деякі з них.

Тим часом світанок зазирнув у кімнату першим сонячним промінцем. На щастя, то була субота й не потрібно було поспішати на роботу. Любка скинула з плечей плед і рішуче постановила:

— Я печу пляцок, і ми негайно їдемо до дідуся! Мені так кортить почути, що він скаже! І головне, ми з тобою не знаємо фіналу їхньої історії! Мій сон обірвався, коли Степан кинувся рятувати Софію в бурхливу Полтву. Хтозна, а може, їм вдалось урятуватися?

Уже дві години по тому Любомир із Любкою пили трав’яний чай із медовим пляцком у затишній вітальні Петра Степановича.

— Ви мене вразили, мої хороші. Дуже вже дивний сон тобі, Любочко, наснився, — мовив дідусь, уважно вислухавши їхню розповідь. — Що я вам можу сказати… Мій батько був Степаном, але це точно був не ваш Степан: по роках не сходиться. Мого діда звали Іваном, а прадіда — Павлом.

— Може, в когось із них — у діда чи прадіда — міг бути брат Степан? — з надією спитав Любомир.

Петро Степанович замислився.

— У діда начебто був старший брат. Але імені його я й не знаю, він помер, коли мій дід був ще зовсім маленьким. А я чомусь і не розпитував його про це — нема людини, та й нема, а чого і що… Зараз би розпитав, та нема в кого…

— По роках начебто сходиться, — мовив Любомир.

— …а ваш дідусь міг назвати свого сина Степаном на честь брата! — припустила Любка. — Так, той загадковий брат вашого дідуся міг бути нашим Степаном! А отже, він таки загинув молодим… — сумно схилила голову.

— Не засмучуйся, люба, — обійняв її за плечі Любомир. — Ми мусимо поговорити з твоєю бабусею про ваших предків — хтозна, що вона нам розповість.

— Хтозна.

Вони слухали дідусеві розповіді про Полтву, про старий Львів, який стільки всілякого пережив на своєму багатолітньому віку. Разом роздивлялись світлини, яких у Петра Степановича було чимало.

— Просто вражаюче, які ж схожі між собою чоловіки Савицькі! — зауважив Любомир, розглядаючи знімок, на якому були маленький Петро Степанович зі своїм батьком.

— І дуже вже нагадують мені Степана… — додала Любка й стисла руку коханого.

Того ж дня, по обіді, вони сиділи в купе потяга, що мав доставити їх до рідного Любчиного села. За вікном мерехтіли мальовничі квітучі пейзажі: весна у всій своїй красі!

— У цю пору, рік тому, цим самим потягом я їхала до Львова… — задумливо мовила Любка, дивлячись у вікно. — Тоді я вперше зазирнула у твої очі й теж ожила, мов та весна… Твої очі… чому вони такі глибокі? — Вона подивилась коханому у вічі, і тепло, що точилось із них, розлилось в її душі.

— Коли любиш, то наскрізь бачиш душу коханої людини, відчуваєш її кожною клітинкою свого тіла, кожною шпариною власної душі. — Він потиснув її руку. — І чим міцніші почуття — тим глибше можна зазирнути у вічі…

— На все у тебе є відповідь, — усміхнулась Любка й лукаво додала: — тоді скажи мені, чому ми не зустрілись раніше? Чому чекали стільки часу?

— Я вважаю, що насправді ми не чекали, — задумливо мовив Любомир. — Увесь цей тривалий час наші душі линули назустріч одна одній. Та… хтось був дуже проти того, щоб вони поєднались, і цей шлях розтягнувся на століття. Досі не можу збагнути, хто була та стара жінка зі снів — якесь суцільне втілення зла… Здається, її тінь промайнула в одному з моїх сновидінь. Я впевнений, що наше кохання перебороло її лихі наміри і завдяки цьому протистоянню лиш загартувалося й зміцніло. Ти помітила, що, коли ми з тобою разом, вона не з’являється?

— Виходить, вона боїться наших почуттів?!

— Так! Отже, тепер нам нема чого боятися. Ми через стільки пройшли… І головне, ми — разом. Тепер я можу впевнено сказати: ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ!

Тримаючись за руки, вони йшли ґрунтовою дорогою, що вела від залізничного вокзалу до вулички на самісінькій окраїні села, де жила Любчина бабуся. В пишних квітучих садках, залитих сріблястим місячним сяйвом, втонули невеличкі хатини; у пізній вечірній