Ромуальд Неділько - Кресова книга справедливих

Джерело: S. Posyniak, Byłam świadkiem, „Na Rubieży” 2000, № 47, с. 42.

Турильче, ґміна Турильче – село зі значною перевагою українського населення над польським, яке налічувало понад 1100 мешканців.

У серпні 1944 року, за допомогу полякам, бандерівцями були вбиті четверо українців з невідомими прізвищами – двох молодих вагітних жінок повісили, а жінку та її дорослого сина втопили в річці Збруч.

Подібна доля зустріла українське подружжя з селища Підгородище на Збручі. Жертви разом пов’язали дротом і кинули в річку.

Едвард Карпінський згадує, як восени 1944 року його молодша сестра разом з бабусею сховалися в сусіда-українця: «Коли до Салія зайшли бандерівці, сильно побили бабусю. Вони запитали, чия це дитина? Старий Салій відповів, що з його родини. І це врятувало мою сестру від смерті [...] Ми з мамою й сестрою мали тільки те, що мали на собі, без харчів, без одягу, ми втратили все. Через кілька днів після нападу бандерівців, нам вдалося втекти через Іванків до Борщева. Нас, схованих у соломі на возі, вивіз сусід-українець».

Джерело: J. Selwa, Turylcze, ч. 2, „Na Rubieży” 2000, № 47, с. 43; H. Komański, S. Siekierka, Ludobójstwo..., с. 54–55; E. Karpiński, Byłem świadkiem, „Na Rubieży” 2006, № 85, с. 52.

Цигани, ґміна Гуштин – село з невеликою перевагою польського населення над українським, яке налічувало понад 2000 мешканців.

У цьому селі багато разів доходило до нападів бандерівців на польське населення (напр., 20 вересня 1944 і 23 лютого 1945 р.). В їх результаті понад 100 осіб було вбито. Деякі українці надавали полякам допомогу. «До таких українців у нашому селі належав Беднарчук, який врятував від смерті мою сестру Марію», – згадує Владислав Кшиськів. Він також називає жінку на прізвище Замрикіт (Замрикіна), яка врятувала від смерті двох маленьких дітей, його родичок – Аню й Янка Скавінських, подаючи цих дітей за своїх. «Моя тітка, Вероніка Карвацька, – розказує Кшиськів, – побита бандерівцями, знепритомніла. Кати думали, що вона не живе. Коли вона опритомніла, доповзла до сусіда-українця Лисяка, який, ризикуючи життям, відвіз її до лікарні в Борщеві».

У 1945 році українка, дружина вбитого поляка Леона Траутмана, отримала наказ вбити двох синів, яких вважали поляками. Вона не виконала наказу, переховуючись з дітьми у Борщеві.

Джерело: W. Krzyśków, Byłem świadkiem, „Na Rubieży” 1996, № 15, с. 28; H. Komański, S. Siekierka, Ludobójstwo..., с. 34.

Боратин, ґміна Суховоля – село зі значною перевагою українського населення над польським, яке налічувало близько 2000 мешканців.

Українці цього села, між іншим, Семко Громляк, надавали заховання полякам, а також окремих людей остерігали про небезпеку, яка їм загрожувала.

Джерело: E. Gross, Zbrodnie..., s. 170.

Волохи, ґміна Ясенів – село зі значною перевагою українського населення над польським, яке налічувало близько 1000 мешканців.

24 грудня 1943 року бандерівська боївка напала на хату родини Жеґлінських і вбила чоловіків, серед них українця Володимира (Дмитра) Бенедика, зятя господаря. Бенедик не видав ані тестя, ані його кузена. Перед смертю він був підданий тортурам за те, як повсюдно говорили, що не хотів вбити свого тестя й дружину.

Джерело: E. Gross, Zbrodnie..., с. 186–187.

Гута Пєняцька, ґміна Пєняки – село зі значною перевагою польського населення над українським, яке налічувало близько 800 мешканців.

У селі діяла польська самооборона. У 1944 році кількість населення, разом з утікачами з сусідніх місцевостей, яким загрожував терор УПА, зросла до 1500 осіб. 28 лютого 1944 року українські солдати з дивізії СС «Галичина», під командуванням німців, здійснили пацифікацію села, вбиваючи, за різними оцінками, від 600 до 1000 поляків.

З родини Чеслава Яроша, історію якої у своїй книжці згадує Едвард Ґросс, врятувався він сам і його дочка Марія. «Зараз після поховання дружини, доньки, матері і інших родичів, він завіз поранену Марисю до Гутиська Пєняцького та залишив у Бялковських – споріднених українців. Він їм пообіцяв, що, як тільки знайде безпечне місце, то зразу забере дитину. На жаль, він не знайшов безпечного місця. Сам приховувався по різних ярах і болотах. У цей час Бялковські дійшли до висновку, що приховування Марисі в їхній хаті може трагічно закінчитися як для неї, так і для них. Отже, Бялковський посадив Марисю на віз, накинув на неї велику кількість хмизу і так відвіз до батька. З того часу Марися ховалася з батьком у найбільш недоступних місцях». Ярош помістив дочку в самотньої українки у Старому Почаєві (Кременецький повіт). Та, однак, застерегла, що в її хаті інколи збираються бандерівці. «Якщо дізнаються, хто ви, то вас вб’ють». Для безпеки вона наказала, щоб дівчинка говорила тільки українською. «Може все було би добре, – пише далі Ґросс, – якби незабаром Марися не забула про застереження батька й доброї жінки. Одного вечора, під час присутності бандерівців, Марися, лягаючи спати, стала перед ліжком на коліна і голосно почала: «Ойче наш, ктурись єст в нєбє». [...] Один з них закликав до себе господиню і владним тоном наказав: – Завтра її має тут вже не бути!».

На самому початку пацифікації Гути, Станіслав-Сулимир Жук, який тоді був дитиною, українцями був схований та вивезений у безпечне місце.

За інформацією, поданою Едвардом Прусом, греко-католицький настоятель у Старому Хорості, Іван Дорук, під час проповіді, виголошеної після загибелі Гути, закликав вірних до покаяння, за що був убитий.

Джерело: E. Gross, Zbrodnie..., с. 313–314; S.S. Żuk, Zagłada Huty Pieniackiej (fragmenty relacji naocznego świadka), „Głos Kresowian” 2004, № 15, с. 40; E. Prus, Requiem nad zamordowanym polskim siołem, „Nowy Przegląd Wszechpolski” 2001, №