Сергій Ухачевський - Карпатський капкан

Крижень, задоволений собою, підняв чарку до Хелен, вона відповіла, пригубила своєї наливочки. Він смачно потягнув горілки й на вухо Трохимовичу зізнався:

— Вона мені Моді нагадує. Е-хе-хе! Де моя молодість, де мої роки?..

— Ти ж зусім нє стари, табє і триццаці нє стукнула, — аж здивувався ординарець.

— Та правда, друже, але іноді почуваюся старим дідом…

Хелен допила наливку, втерла носика й, наче щось загубивши, почала шпортатися в сумочці, потім враз пригадала:

— Мсьє офісі… Мой каплі уже готов? — і до Ернесто: — Я заболеть софсєм… Я пойду отель отдіхат… Нє надо будіть мєня шумом. Карашьо? Кто із мсьє офісі мєня проводіть?

Крижень кивнув до Наконечного, котрий напрочуд швидко протверезів. Той глянув на Сербіна. Сербін, мовляв, діватися нікуди, теж зі згодою кивнув. Лейтенант обсмикнув кітель, застебнув на всі ґудзики й подав дамі руку. Чоловіки дружно встали, прощаючись.

Коли Хелен з Наконечним вийшли, чоловіки провели її зацікавленими поглядами за ріг будинку. Не втримався навіть Ернесто, котрий показово її недолюблював. Зависла німа пауза. А коли парочка зникла з поля зору, понад столом пронісся гул. Голова заволодів увагою Сербіна й почав розповідати про великі перспективи на врожай наступного року. Він виголошував такі слова, як «озимина», «планова економіка», «колективне господарство», «поперзавсе».

Сербін, роздратовано виграючи вилицями, слухав і зі згодою кивав. А в голові шукав місце в рапорті, щоб описати «антирадянські діяння» оточення полковника Крижня, зокрема голови. Пригадавши про «оточення», глянув і на капітана Івченка, котрий щось жував і, відсторонено підперши голову рукою, слухав ліричні пісні, що линули з естради. У майбутньому рапорті Сербіна з’явилося нове слово: «хижацька безініціативність».

Трохимович вирішив поділитися своїми спостереженнями про Хелен і стиха сказав Крижневі:

— А я ніколі нє вєрив бабам, якія в’являюць з сябє дурних. Часта баби, нібита бязглуздия, на самай справє мудрейши за саправдних разумніц. Натура такая бабская — гуляць, прикідвацца… Павєр мнє, хто-хто, а я дакладна жанчин вєдаю.

— Ти це до чого? — не зрозумів Крижень.

— Нє простає бабьонка. Ой нє простає! Вочкі бєгаюць, як у ліси. І всьо вивучаюць, запамінаюць.

— Тобі, професійному розвіднику, видніше, — зареготав Крижень і перевів погляд у вікно.

Помітивши начальника пошти у відомчій формі, що стовбичив на перехресті, полковник звівся й сказав компанії:

— Пробачте, я на хвильку відлучуся. Робота…

І пішов до виходу, розсовуючи стільці, що траплялися в нього на шляху. Трохимович пробубонів собі під носа:

— Ди нє, Іванавіч, прафєсійни развєдчик ти. А я — так, па справах амурних. А вось калі мужчина глядзіць на какотку памавзлівимі вачима… Йон пєрастає биць вивєднікам. Ти павінєн гета вєдаць лєпшай ад мянє.

Ординарець побачив, як Крижень вийшов з ресторану, й вирішив заволодіти увагою Сербіна, краєм ока продовжуючи спостерігати за вулицею. Старлей саме погоджувався із Мироном Микитовичем щодо перспектив майбутнього врожаю:

— Радянська влада сильна, як ніколи, й наша економіка — на висоті…

— Скажу табє так, Міша… Голад будзє в Украінє, — заявив голосно Трохимович. — Па-першає, треба вяртаць давгі саюзнікам па лендлізу, а вярнуць можна толькі збожжам ці золатам, а па-другоє, палавіна мужчин пєрабілі на вайнє, а палова всьо яшче пад ружжом або валіць лєс у Сібіри. І хто будзє працаваць на палях? Баби?

Сербін аж спалахнув, почувши це:

— Какой голод?! Я смотрю, у вас тут настоящее гнездо антисоветчины! — а про себе в голові знайшов характеристику для Трохимовича: «Дебил классический».

— Няма тут аніякага гнязда, Міша, так сабє, бярлога для інвалідав, — заявив Трохимович. — Ми можам криху і пагудзєць, чаму б і нє? Язик без костак, вочи — на мєсци, галава — на плячах.

Ординарець побачив, як поштар, помітивши Крижня, пройшов уперед і завернув за ріг будинку. Полковник — за ним. Сербін, роздратувавшись розмовою, яку затіяв Трохимович, не помітив цього. Але його підтримав Мирон Микитович, ставши розповідати про всі переваги радянської влади й про блага, які вона несе світові. Та старлея не могли заспокоїти солодкі слова голови, він помовчав, продовжуючи вигравати вилицями, й заявив:

— Обо всем этом я буду докладывать начальству!

— Калі треба, дакладзі, хто ж супраць? Такая в цябє нявдзячная праца — страчиць даноси, — сказав Трохимович, позіхаючи.

Скоро Крижень поспіхом повернувся назад і, потираючи руки, підійшов до столу. Сербін зиркнув на нього з-під лоба. Полковник ніби перечепився через цей позір і відповів на нього запитливим поглядом. Старлей опустив очі. І нарешті стиха сказав чи то для самоствердження, чи то відповідаючи Трохимовичу:

— Доложу… А надо будет, приму меры.

— Та що вони знають про агрономію? — обурився голова. — Одне базікання. Не звертай уваги, ліпше давай утнемо пісню, щоб до мізків продерло… Оцю… — і з застиглими в очах сльозами завів патетично: