Стефані Маєр - Господиня

Джаред відповів йому крізь зуби.

— Я скажу вам, що не так, Доку. Яка відмінність між тим, що збираєтеся робити ви, і тим, що Джеб пустить їй кулю в голову?

Я затремтіла. Джеб поплескав мене по руці.

Лікар знову закліпав.

— Ну… — ось і вся його відповідь.

Тоді Джаред сам відповів на власне запитання.

— Відмінність у тому, що коли її пристрелить Джеб, то принаймні вона помре легко.

— Джареде, — промовив лікар заспокійливим голосом — так само, як звертався до мене. — Щоразу ми так багато дізнаємося! Можливо, саме цього разу ми…

— Ха! — пирхнув Джаред. — І де ж результат, Доку?

«Джаред не дасть нас скривдити», — ледь чутно подумала Мелані.

Я заледве зосередилася, аби знайти потрібні слова.

«Не нас, а твоє тіло».

«Майже одне й те саме…» — її голос, здавалося, долинав зоддалік, мовби й не в голові.

Шерон зробила крок уперед, наче захищаючи лікаря.

— Не варто марнувати нагоду, — з викликом мовила вона. — Ми всі усвідомлюємо, як тобі важко, Джареде, але, зрештою, не тобі вирішувати. Ми маємо діяти так, як краще для більшості.

Джаред шалено зиркнув на неї.

— Ні,— то було не слово, а гарчання.

І хоча Джаред сказав це далеко не пошепки, я майже зовсім його не чула. Раптом усе затихло. Губи Шерон ворушилися, палець гнівно тицяв у Джеба, але до мене долинало тільки тихе сичання. Всі начебто стояли нерухомо, але мені здавалося, що вони пливуть.

Я бачила, як чорняві брати з лютими обличчями роблять крок до Джареда, чула, як рука моя намагається піднятися на знак протесту, проте лише кволо посмикується. Джаредове обличчя почервоніло, губи його розтулилися, а сухожилля на його шиї повиступали, ніби він залементував. Проте я нічого не чула. Джеб відпустив мою руку, і біля мене пролетіло темно-сіре дуло рушниці. Я сахнулася від зброї, хоч вона була націлена не на мене. Це порушило мою рівновагу, і печера перед очима почала повільно хилитися вбік.

— Джеймі,— видихнула я, а світло, ще трохи покружлявши, зникло з очей.

Наді мною нависло люте обличчя Джареда.

— Джеймі? — запитала я. — Джеймі?

Звідкись здаля мені відповів Джебів хрипкий голос:

— З малим усе гаразд. Джаред привів його сюди.

Я подивилася на Джаредове спотворене обличчя — воно швидко тануло у чорному тумані, який застилав мені очі.

— Дякую, — прошепотіла я і поринула в темряву.

Отямившись, я зразу здогадалася, де перебуваю, проте очей не розплющувала і намагалася дихати рівно. Хотілося дізнатись про ситуацію якнайбільше, не видаючи того, що до мене повернулася свідомість.

Я була голодна. Шлунок стискався і сердито буркотів. Навряд чи ці звуки могли мене видати — він, певно, й уві сні бурчав і скаржився.

Страшенно боліла голова. Важко сказати, наскільки в тому була винна перевтома, а наскільки — стусани.

Я лежала на твердій поверхні. Вона була груба й… увігнута. Ніби мене поклали у неглибоку чашу. Було дуже незручно. Спина і ноги в такому положенні затерпли. Мабуть, саме біль мене і розбудив; я відчувала, що зовсім не відпочила.

Було темно. Я це знала, не розплющуючи очей. Не чорно як у вусі, але темно.

В повітрі ще дужче відчувалася пліснява — волога й іржава, з якимось ядучим присмаком, що ніби застряг у мене в горлі. Було прохолодніше, ніж у пустелі, але дивна волога робила і цю температуру нестерпною. Я знову спітніла. Вода, якою напоїв мене Джеб, уся вийшла через пори.

Моє дихання відбивалося луною всього за декілька кроків. Може, я лежу близько до стіни, але швидше за все, приміщення просто дуже маленьке. Я дослухалася пильніше і почула, що дихання відлунює і з іншого боку також.

Оскільки я десь у печерах, в які завів мене Джеб, я була майже певна, яку картину побачу, розплющивши очі. То, либонь, невелика нора у скелястій стіні, темно-бурій і дірчастій як сир.

Було зовсім тихо — чутно тільки порухи мого тіла. Боячись розплющити очі, я покладалася на вуха, до болю вслухаючись у тишу. Я не зауважила присутності людей, і це було надзвичайно дивно. Хіба б вони залишили мене саму, без вартових? Без дядька Джеба з його всюдисущою рушницею, або й когось гіршого. Але кинути мене тут саму… це так не пасувало до людської жорстокості, вродженого страху й ненависті до мого єства!

Хіба що…

Я судомно ковтнула, але жах стиснув горло. Мене б не залишили саму. Хіба що вважали мене мертвою або не мали сумнівів, що скоро я помру. Хіба що в цих печерах є місця, з яких іще ніхто не повертався.

Де я? Картинки запаморочливо миготіли. Я уявляла себе то на дні глибокої криниці, то у тісній домовині. Дихання прискорилося, і я все чекала, що кисень от-от закінчиться. Легені надималися, набираючи повітря, — зойк от-от ладен був