Марина Степанівна Павленко - Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту

— Га? Нема чого розказувати!

— А його дитячі фотографії — не зостались?

— Ага, всі думають, що той буржуйський синок золота наховав! А він голий, як бубон.

— Ми ж не про золото — про фотки всякі чи документи!

Але Кваша знову оглух: розпотрошив пакета, налив у миску сметани й допався до булочки. Міцний горішок!..

— Ми б заплатили!

— Га? — ожив дідок.

— Заплатили б, кажу! Батьки для гарних оцінок нічого нам не шкодують!

Леся трохи здивовано витріщилась на Софійку: вона цьому скупареві збирається ще й платити? Чим? Вони й так повитрушували кишені, щоб напхати цього ходячого шлунка!

Софійка й сама лякалась того, що молола, але ж язиком ворушило тільки прагнення істини!

Проте як збадьорів наш Григорій Борисович! Навіть булку покинув!

— Ну, фотографії я вже давно попрод… Фотографій, на жаль, не маю! Картини теж… Тобто, картин теж не маю… Але є…

Від вивченої з фізики амплітуди тремтіння Софійчиного тіла навіть ослінчик підскакував. Ну, що, що-о?..

— Але є тут одне барахло… Кахи-кахи! Я хотів сказати, є один дуже цінний блокнот… Там господар записував старечу маячню, коли вижив з розуму… Точніше, блокнот із унікальними записами! Дуже дорогий, тому я досі його нікому не… Тому я беріг його, як святиню!

— Покажіть! — тепер Софійка з усіх сил гасила радість в очах, бо Лесьчин красномовний погляд нагадував їй, що ентузіазм покупця автоматично піднімає ціну на товар.

— А подайте-но мою третю ногу! — Кваша навіть повеселішав.

Леся подала йому палицю, і він аж підскоком поспішив до комори.

Хвилини, поки він там нишпорив, здалися вічністю. Хоч Радзивілка на миґах і пропонувала альтернативний варіант, виразно поглядаючи на двері. Утім, і Леська не могла приховати цікавості.

Нарешті Кваша виніс тонкого зашарпаного блокнота в клейончастій палітуртці. Обтрусив пилюгу, поклав перед гостями:

— Ось! Двісті доларів!

Дівчата розгублено перезирнулись. І від названої суми, і від звичайнісінького вигляду блокнота.

— Можна глянути? — Леся перехопила ініціативу і тепер чи то прикидалась, чи то розчаровано кривилась.

— Якісь каракулі!.. Шусто… Ку-ста-най… шустечко… Тімара-сти-чин-ське, — бурмотіла Радзивілка, розгорнувши знахідку на першій-ліпшій сторінці.

Що вона верзе? Софійка витягнула шию і читала далі вже сама:

— Хоро… Іон-майський… Восторка Красімна… хаза дікона…

— Григорію Борисовичу, що ви нам підсунули? — вже цілком щиро обурювалась подружка.

Софійка ж перегорнула іншу сторінку. Там було порожньо. Ще через кілька аркушів натрапила на наступну нісенітницю:

— Кувирх… кувізо… ліхторити… Ви що, смієтесь із нас?

Може, ви взагалі самі це надряпали? Щось написали в гарячці… — наступала Радзивілка.

Господи, ще розсердять!

— А що? — Кваша, як не дивно, замість обуритись, таки збентежився. — Це написано власною рукою великого художника Мокренка! А каракулі… Бо ж лівою! Не забувайте, що права у нього не діяла!

— То ще треба довести! — Леся перетворилась на міс Рішучість.

— А… Га? — господар не знав, що придумати. — Справді його, клянусь!

— І що з того? Самі ж казали, що він перед смертю вже не при розумі був!

— Не при розумі!.. Та… Та, може, якщо хочете, вустами безумця глаголяться пророцтва! Ось і автограф його власною, хоч і лівою рукою! — спромігся на гідну відповідь Кваша.

Дівчата знічев’я і розгублено гортали блокнота, в якому взагалі було більше порожніх сторінок, ніж списаних абракадаброю пожовклих аркушів.

— Добре, сто!

— Що сто? — не второпали семикласниці.

— Сто доларів!

Леле, вони й забули, що за це ще й мають платити! Ні, слід було заздалегідь порадитись із Пустельником.

— Гривень! — задкував старий, і це означало, що в його очах жодної цінності блокнот усе ж не має.

— Захотіли наївним школяркам втюхати макулатуру? — готувалась іти геть Радзівлка. — І що ж, цікаво, ми перепишемо звідси в реферат?

— Можна, ми спершу візьмем його додому, порадимось із батьками? — жестом заспокоїла подругу Софія. — Вам щось лишимо під заставу!

Ге, які хитрі! Подивитись! А мені тоді шукай вітра в полі!

— П’ятдесят! — наважилась ризикнути Софійка. — Лиш зараз нема, завтра принесу!

— Гри-и-ивень? — тепер уже торгувався дідок.

— Ти що, дурна? — тягла до виходу Леся. — Дякуєм, дідусю, не треба. Ми просто так іноді принесемо вам їсти. До побачення!