Софія Парфанович - Чарівна діброва

там можна найти щось живе, щось ситніше. Взагалі, бурундуки рослиноїдні та люблять всілякі горіхи, насіння й овочі, як от яблука, грушки, помідори, але потребують і залюбки їдять м’ясо, як от червяків, мишей, пташок та їх яєчка, а навіть невеличких гадюк. Такий харч економний і, попоївши його, можна на деякий час занехати лови, а замість того вигріватися на сонці, що бурундук дуже любить, або гратися з приятелями — теж мила розвага.

У той час у печері, звідкіля виліз Старий, заворушилась його дружина. Для неї минув час весняного кохання, і тепер пора подбати про майбутнє. Вона прибирала в хаті. У просторій кімнаті було в одному кутку ліжко — тепер, після весілля, у великому безладді: сухе листя, гілки та сіно порозкидані по хаті. Все це Бурундучиха позгрібала й привела до ладу. Треба знати, що під ліжком був склад харчів, і він підносив ліжко восени майже під стелю. Тепер цей склад був порожній, як теж і дві комори, що прилягали до кімнати. Їх усіх треба наповнити, бо, як народяться малі та прийдуть перші тижні материнства, харчі будуть необхідні. А все це мусить зробити вона сама, бо Старий, як вийшов з хати, більше до неї не вернеться, і про все мусить подбати вона, Бурундучиха. Тож подалася вона до виходу.

Треба знати, що не так то легко вийти з хати бурундуків. Житло, що складається з кімнати, двох комор і на кінці, позаду, з вихідничка (бурундуки — чисті тваринки) вибігає в крутий і довгий тунель. Він широкий на яких два цалі та довгий, певно, на яких десять стіп. Вхід до нього присипаний листям, сіном та землею, вихід оподалік входу з коротшою та стрімкішою дорогою. Тож тяжко ворогові дістатися до житла бурундуків. Таку хату збудувати нелегко. Треба землю вигрібати та відсувати на боки та відносити відтіля в кишенях, що містяться між обличчям і щелепами — в роті. Перший вхід до хати бурундук найчастіше замуровує та проробляє інший оподалік від викиненої землі, щоб було безпечніше. Бо ворогів у нього немало: більші птахи, лиси, куни, вужі та все, що більше від бурундуків, жирує на них. Єдина їхня оборона — втеча й схованка в землі.

«Смачний горішок»

Бурундучиха виповзла з хати та розглянулася: ніде нікого. На її чикання відізвались голоси, що заспокоювали. Тоді Бурундучиха подалася в напрямі надозерного ситнягу. Вона підбігала та підстрибувала на задніх ногах, як це роблять білки, а коли їй треба було вилізти на гілку чи стовбур, вона вживала передніх ніг, довших від задніх та закінчених наче справжніми руками з гострими кігтиками на пальцях. Вони не лише уможливлюють бурундукові лазіння по деревах і камінню, але й, у першу чергу, добування й споживання харчів. Ними він послуговується так зручно, як білка або, навіть, як ми руками.

Поснідала Бурундучиха торішнім жолуддям. Правда, воно не таке смачне, як свіже, зате ситне. Присівши на задніх ногах та піднісши хвіст, вона придержувала лапками жолудину, лущила її зубами та відкидала лушпу, а потім уже гризла горіх.

У Бурундучихи був склад жолудів коло підніжжя близького дуба. Це було найближче місце добування харчів, і добувати їх було легко. Інколи, прокинувшись навіть узимку з тяжкої зимової сплячки, вона заходила туди, щоб запастися свіжими харчами. Набирала, звичайно, повні ротові кишені та несла їх до комори. Завжди добре мати запас.

Польова миша вибігла з нірки. Полохлива, крихітна й похуділа за зиму, вона теж потребувала відгодуватися. Швиденько й безшелесно бігла між стеблами сухої трави, що ще не встигли скільчитись, і стала швиденько їх гризти. Але її очка бігали неспокійно — вони вартували.

Бурундучиха вже готовилась до стрибка, та сталося щось несподіване: рудий темноцяткований кіт, що причаївся біля стовбура, стрибнув угору й стрілою впав на мишу. Вже держить її в зубах!

Впору Бурундучиха спинилася, а то й її чекала б та сама доля, бо кіт ловить так само бурундуків, як і мишей. Голосно лаючи, Бурундучиха подалася в напрямі до своєї нірки. Її сердита лайка була схожа інколи на гавкання, і її підхопили всі — на землі, на деревах, на камінню, серед трав. Воно лящало й гомоніло, ним бурундуки остерігали родичів і чужих, що кіт жирує поблизу. Бурундучиха шугнула до своєї нірки — шукай її тепер!

Так за ловами та харчуванням ішли Бурундучишині дні. Їла вона багато і повнішала з дня на день. Її комори виповнювалися жолудями, а найбільше кукурудзою, яку вона знаходила на сусідньому полі. Вона випорпувала зернята й забирала до кишень лиця, що сягали майже до плечей. Та, за звичаєм бурундуків, не займала вона ростучої кукурудзи. Зручно полювала на цвіркунів і цикад, хоч вони й не набагато менші від неї. Коли траплялася нагода, грабувала яєчка пташків або й писклят у гніздах. Якщо не харчувалася або не призбирувала харчів, сиділа на близькому камені та вигрівалася на сонечку. Хоч жила в землі, Бурундучиха дуже любила сонце. А може, якраз тому. В таку пору її очка жмурилися, і їй збиралося на сон. Але вона не дозволяла собі на це, бо світ довкола повний небезпек. Замість спати, вона стежила за іграми сусідської молоді. Бурундучки бігали, гралися, ловили один одного, борюкалися, зовсім ніби цуценята. То знову, помахуючи хвостиками, видряпувалися на стовбури, що порохнявіли в траві, та, почикуючи, вигрівалися на сонечку.

Так, швидко плили Бурундучишині дні.

* * *

З початком квітня,