Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

верстви населення, щоб ослабити державу, образити, непрямо чи безпосередньо, його величність цісаря, зробити закон ще немічнішим, ніж він був і так, скаламутити спокій, щоб образити пристойність, насміятися над гідністю, відкрити чеські школи й проштовхнути опозиційних депутатів, — усе то були наміри, спрямовані особисто проти нього, окружного начальника. Попервах він просто зневажав «нації», «автономію» і «народ», який вимагав «більше прав». Та з часом він почав ненавидіти їх, отих столярчуків, тих паліїв, отих передвиборних балакунів. Він якнайсуворіше наказав окружному комісарові негайно розпускати кожні такі збори, на яких бодай проблисне намір «прийняти резолюцію». З усіх тих слів, що стали модними останнім часом, слово «резолюція» він ненавидів найдужче, — може, тому, що зміни в ньому однісіньку крихітну літерку — і з нього вийде найганебніше з усіх на світі слів: «революція». Його пан фон Тротта геть вивів з ужитку. У його словнику, як особистому, так і службовому такого слова не траплялося. І якщо в донесенні котрогось із підлеглих він подибував, скажімо, означення «революційний агітатор», ужите задля характеристики якогось активного соціал-демократа, то закреслював цей вираз і виправляв червоним чорнилом: «підозрілий індивід». Може, десь на просторах монархії і були якісь «революціонери». В окрузі пана фон Тротти їх не існувало.

— Пришліть до мене пополудні вахмістра Сламу! — сказав пан фон Тротта окружному комісарові. — Зажадайте на цих «соколів» жандармського підкріплення. Напишіть коротке звідомлення до намісництва і завтра подайте мені. Можливо, нам доведеться зв’язатися з військовим округом. У кожному разі жандармський загін від завтрашнього дня має бути напоготові. Я хотів би мати короткий витяг з останньої постанови міністерства про запобіжні заходи.

— Слухаюсь, пане окружний начальнику!

— Так. Чи доктор Срібний уже прийшов?

— Його щойно покликали до Жака.

— Я хотів би з ним поговорити.

Окружний начальник сьогодні більше не доторкнувся до службових паперів. Колись, за тих спокійних часів, як він ще тільки починав освоюватись на своїй посаді, не було ніяких автономістів, ніяких соціал-демократів, не так густо було й «підозрілих індивідів». У повільному плині років вони якось майже зовсім непомітно зростали, розповсюджувалися і стали небезпечні. Тепер окружному начальникові здавалося, що тільки Жакова недуга враз розкрила йому очі на страхітливі зміни у світі і що смерть, яка, можливо, стояла в головах старого слуги, загрожувала не лише йому. Якщо Жак помре, подумав раптом пан фон Тротта, то так ніби вдруге помре й герой Сольферіно, а може, — і тут серце окружного начальника на мить зупинилося, — і той, кого герой Сольферіно врятував від смерті. Ох, не тільки Жак був нині хворий! Нерозпечатані лежали на письмовому столі окружного начальника листи: хто знає, що там написано! На очах влади і жандармерії в серці країни збиралися «соколи». Ці «соколи», яких окружний начальник подумки називав «соколістами», ніби хотів зробити з цього великого угруповання представників різних слов’янських народів таку собі незначну партію, — запевняли, що вони, мовляв, лише гімнасти, які тренують свої м’язи. Насправді ж то були шпигуни чи бунтівники, оплачувані царем. Не далі як в учорашній газеті можна було прочитати, що німецькі студенти в Празі співають «Вахту на Рейні», цей гімн пруссаків, гімн Пруссії, цієї союзниці і споконвічного ворога Австрії. На кого ж тепер узагалі можна покластися? Окружного начальника пронизав холод. І вперше, відколи почав працювати в своїй канцелярії, він підійшов до вікна й такої зовсім теплої весняної днини зачинив його.

Тієї миті зайшов окружний лікар, і пан фон Тротта спитав, як там старий Жак. Доктор Срібний сказав:

— Якщо буде запалення легенів, він не витримає. Він дуже старий. У нього зараз температура сорок. Він попросив священика.

Окружний начальник нахилився над столом. Він боявся, щоб доктор Срібний не помітив зміни в його обличчі, а він відчував, що в обличчі його справді заходила якась зміна. Він відсунув шухляду, взяв звідти сиґари, запропонував їх докторові й мовчки вказав на крісло. Обидва закурили.

— Отже, у вас мало надії? — запитав нарешті пан фон Тротта.

— Властиво, дуже мало, правду кажучи! — відповів доктор. — Такого віку!.. — Він урвав і подивився на окружного начальника, наче хотів побачити, чи той набагато молодший від свого слуги.

— Він ніколи не хворів! — сказав окружний начальник, так наче то була підстава для помилування, а доктор був тією інстанцією, від якої залежало життя.

— Так, так, — тільки й сказав на те доктор. — Це трапляється. Скільки йому може бути років?

Окружний начальник подумав і сказав:

— Десь так сімдесят вісім чи вісімдесят.

— Еге ж, — мовив доктор, — я так і думав. Себто відсьогодні. Допоки людина на ногах, то здається, що вона житиме вічно!

По цих словах доктор підвівся й пішов до своєї роботи.

Пан фон Тротта написав на папірці: «Я в Жака», поклав цидулку під прес-пап’є і вийшов на подвір’я.

Він ще ніколи не був у Жаковому помешканні. Крихітний будиночок із надто великим димарем на невеличкому даху, прибудований до муру, що відгороджував сусідній двір, мав три стіни з жовтої цегли і брунатні двері посередині. Увійшовши, ти спочатку опинявся в кухні, з якої скляні двері вели до кімнати. Жакова ручна канарка сиділа зверху на клітці, коло вікна, на якому висіла трохи закоротка біла фіранка, — шибки наче переросли її. Гладенько вишаруваний стіл був присунутий до стіни. Над ним висіла блакитна гасова лампа. Матір Божа у великій рамі стояла на столі, прихилена до стіни, як ото ставлять портрети родичів. На ліжку, головою до вікна, під цілою горою білих простирал і подушок, лежав Жак. Він подумав, що прийшов священик, і зітхнув глибоко, з полегкістю, так наче на нього вже зійшла милість Божа.

— Ах, це пан барон! — сказав він по хвилі.

Окружний начальник підійшов до постелі старого. У схожій на цю кімнаті, в приміщенні фонду лаксенбурзьких інвалідів, лежав на катафалку в домовині його дід, вахмістр жандармерії. Окружний начальник ще й досі бачив у своїй