Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

— Доброго ранку, пане аптекарю! — Зупинявся й запитував: — Як вам ведеться?

— Пречудово! — відповідав аптекар.

— Дуже радий! — зауважував окружний начальник, ще раз легенько підіймав на голові капелюха й рушав далі.

Він повертався додому не раніше ніж о восьмій. Інколи в коридорі чи на сходах йому траплявся листоноша. Тоді він ще на хвильку завертав до канцелярії. Бо любив знаходити листи вже близько сніданку. Він не зносив когось бачити чи з кимось розмовляти за сніданком. Старому Жакові ще дозволялося інколи зайти до кімнати, взимку — щоб наглянути за грубою, улітку — щоб зачинити вікно, коли ішов надто великий дощ. Про панну Гіршвіц не могло бути й мови. До першої години пополудні її вигляд наганяв на окружного начальника жах.

Одного дня, — це сталося наприкінці травня, — пан фон Тротта повернувся з прогулянки о п’ять хвилин на дев’яту. О цій порі листоноша вже давно мав принести пошту. Пан фон Тротта сів до столу в кімнаті, де звичайно снідав. Як завжди, стояло на столі в срібному келишку некруто зварене яйце, золотаво поблискував мед, свіжі булочки, як і щодня, пахтіли полум’ям і дріжджами, жовто сяяло масло на величезному темно-зеленому листку, в порцеляновій філіжанці з золотими вінцями парувала кава. Все було на місці. Принаймні на перший погляд панові фон Тротті видалося, що нічого не бракує. Та відразу по тому він підвівся, поклавши серветку, й ще раз озирнув стіл. На звичному місці не було листів. Наскільки міг окружний начальник пригадати, досі не минало дня без службової пошти. Пан фон Тротта підійшов спершу до відчиненого вікна, ніби щоб пересвідчитися, що світ за ним ще існує. Так, старі каштани в міському парку ще тягли догори свої темно-зелені крони. Як і щоранку, виспівували в них невидимі пташки. Візок молочаря, що звичайно о цій порі зупинявся біля будинку окружного управління, стояв і сьогодні там, де й завжди, мовби нічого не сталося, й цей день був, як і всі звичайні дні. Отже, в світі нічого не змінилося, констатував окружний начальник. То чи можливо, щоб сьогодні не було пошти? Чи можливо, щоб Жак забув її внести? Пан фон Тротта подзвонив у настільний дзвоник. Його срібний звук миттю перебіг по тихому будинку. Ніхто не прийшов. Окружний начальник досі ще не доторкнувся до сніданку. Він ще раз подзвонив. Нарешті хтось постукав. Пан фон Тротта був здивований, зляканий і ображений, побачивши в дверях свою економку панну Гіршвіц.

Вона постала перед ним у такому вранішньому обладунку, в якому він її ніколи не бачив. Величезний темно-синій цератяний фартух обпинав її всю, від шиї до п’ят, а на голові стовбурчився білий чепчик понад великими вухами з м’якими, широкими, білими кінчиками. В такому вигляді вона здавалася панові фон Тротті нестерпно бридкою, а надто, що він не зносив духу церат.

— Вельми прикро! — сказав він, не відповівши на її привітання. — Де Жак?

— Жака спіткала раптова недуга!

— Спіткала? — перепитав, не зрозумівши, окружний начальник. — Він захворів? — питав пан фон Тротта далі.

— У нього гарячка! — відповіла панна Гіршвіц.

— Дякую! — сказав пан фон Тротта й махнув рукою.

Він сів до столу. Він лише випив каву. Яйце, мед, масло й булочки лишилися на таці неторкані. Він аж тепер зрозумів, що Жак занедужав і не зміг принести йому листів. Але ж чого раптом занедужав? Та ж він завжди був такий здоровий, як, приміром, пошта. Якби пошта несподівано перестала надсилати листи, то було б аж ніяк не більше диво. Він, окружний начальник, ніколи не нездужав. Якщо хтось занедужував, то він мав померти. Хвороба була не чим іншим, як спробою природи призвичаїти людей до смерті. Пошесть — за молодих літ пана фон Тротти люди ще боялися холери — один-другий усе-таки міг перетривати. Ті ж недуги, що нишком скрадалися до окремої людини, зводили її зі світу, хай там які різні були їхні назви. Лікарі, яких окружний начальник називав «фельдшерами», прикидались, ніби вміють лікувати, та то тільки щоб не вмерти з голоду. А якщо, може, й бували винятки, коли люди жили й після хвороби, то, наскільки пан фон Тротта пам’ятав, серед людей його оточення, близького й далекого, таких винятків не траплялося.

Він знову подзвонив.

— Я хотів би переглянути пошту, — сказав він пані Гіршвіц. — Але пришліть її з кимось іншим, будь ласка! А що, властиво, з Жаком?

— У нього гарячка, — відповіла панна Гіршвіц. — Він застудився!

— Застудився? В травні?

— Він уже не молодий!

— Викличте доктора Срібного!

Тим доктором був окружний лікар. Він працював у приміщенні окружного управління щодня з дев’ятої до дванадцятої. Невдовзі він мав прийти. На думку окружного начальника, то був «порядний чоловік».

Тим часом службовець окружного управління приніс пошту. Пан фон Тротта поглянув лише на конверти, відкрив їх і звелів покласти в канцелярії. Він стояв біля вікна й не міг надивуватися, що світ за тим вікном начебто не знав про зміни в його оселі. Він сьогодні не попоїв і не прочитав листів. Там, унизу, Жак лежав, підбитий якоюсь загадковою хворобою. А життя пливло собі далі своїм звичним плином.

Дуже поволі, заклопотаний роєм тьмяних думок, ішов пан фон Тротта на службу; на двадцять хвилин пізніше, ніж звичайно, сів він за свій письмовий стіл. Надійшов перший окружний комісар з донесенням. Учора знов відбулися збори чеських робітників. Одержано відомості про близьке свято «соколів»: уже завтра мають прибути делегати зі «слов’янських країн» — ішлося про Сербію та Росію, але в службовій мові назви ці не вживалися. Заворушилися й німецькомовні соціал-демократи. На прядильні одного робітника побили його товариші, як гадають і як потверджують дані агентів, за те, що відмовився вступити до партії червоних. Усе це непокоїло окружного начальника, мучило його, смутило і вражало. Усе, що розпочинали непокірні