Данило Борисович Яневський - Проект «Україна». 30 червня 1941 року, акція Ярослава Стецька

влади… Диверсія не мала за собою жодного концепційного оправдання».[139] Розкол: версії сучасників. НКВС

Сталінські чекісти знали всі подробиці і про розкол, і про взаємини Революційного проводу і просто Проводу ОУН, і про взаємні поборювання всередині кожного з них. Це, між іншим, є зайвим доказом того, що вони мали свою мережу інформаторів усередині і ОУН, і її крайових екзекутив, і, мабуть, в самому ПУН. За доказами далеко ходити не треба.

Досить взяти до рук спецповідомлення наркома внутрішніх справ УРСР І. Сєрова секретареві ЦК КП(б)У Микиті Хрущову від 3 грудня 1940 р. Суть така: НКВС спромігся упровадити до націоналістичного середовища агента Українця. Йому організували «втечу» до ГГ, де він зустрівся із добре вже відомим нам З. Книшем. Той докладно розповів Українцеві про стан справ у націоналістичному середовищі, про взаємини «бандерівців» та «мельниківців», про всі скандали в обох таборах.

«З метою найбільш успішної боротьби з ОУНівським підпіллям у західних областях СРСР, – йдеться в доповіді Хрущову, – стан розколу ОУНівської організації в Кракові є найбільш зручним для широкого упровадження нашої агентури та підпорядкування нашому впливові бандерівського напрямку як найбільш реакційного».[140]

Аналізуючи причини розколу 1940 p., НКВС вказувало на таку його основну причину: «напруження» в ОУН виникло ще в 1937–1938 pp. Перша причина – неавторитетність фігури Мельника як керівника ПУН. Головний чекіст УРСР, Іван Сєров, який підписав цитований документ, відзначав: Мельник – «особистість маловідома… з причини багаторічної непричетності до діяльності підпілля та тісного співробітництва з католицькими кругами». Причина друга – передача Сеником та Барановським «частини закордонного архіву Проводу, яка стосувалася організації в Краю… до рук польської поліції». Причина третя – скликання в Римі Другої ВЗ ОУН: Край представляли лише два делегати, в той час як абсолютна більшість учасників конгресу представляли ОУН еміграції. Останні, часто-густо у відриві від життя Краю, підходили до вирішення конкретних програмних або інших питань.

Однак крайня напруга виявилася лише тоді, – констатували чекісти, – коли з'ясувалося, що в Проводі немає ясного уявлення, яку саме політику повинна проводити організація в Краю, до чого їй необхідно готуватися, що існує лише одна неясна надія на позитивне ставлення до української справи з боку Німеччини. Це призвело до того, – підсумовує автор документа, – що фактично організація в Західній Україні виявилася непідготовленою до приходу більшовиків і остаточно дезорганізованою, у зв'язку з чим більшість членів, услід за іншими партіями, попрямувала на еміграцію до Німеччини, до Польщі, до Чехословакії і т. д. У той самий час, – підсумовують чекісти, – «з санкції польської влади з тюрем були випущені основні кадри крайовиків-націоналістів, які внаслідок обставин, що склалися, в більшості своїй потрапили до Генерал-губернаторства або ж до Західної Польщі прямо до німців (до т. зв. Рейху). Серед останніх називалися Бандера, Лебідь, Климишин» та ін.

Далі І. Сєров указував: не досягнувши порозуміння з Мельником щодо необхідності реорганізації ОУН, Бандера, Климишин, Лебідь, Лопатинський, Равлик та Стецько на початку січня 1940 р. вирішили «для себе» провести наради членів ОУН. Такі наради відбулися наприкінці місяця в Берліні, Відні, Кракові та Празі. Участь у них взяло «більше 200–250 осіб», у т. ч. високопоставлені члени ПУН, які «також дуже критикували політику Мельника й особливо Сеника та Барановського». «Згадані наради, – читаємо далі, – …обрали Бандеру керівником т. зв. «тимчасового Проводу». Цей Провід Бандера повинен був сформувати пізніше і про це довести до відома Мельника разом з переданими йому побажаннями нарад».

Далі в документі викладено відому фабулу подій і їх підсумок: Другим збором ОУН, який відбувся в Кракові в лютому 1941 p., «остаточно завершився конфлікт усередині однієї Організації і далі вже продовжував існувати як боротьба двох окремих організацій за вплив і позиції в українському суспільстві». Підпис під документом такий: капітан Рубан.[141]

Опінії капітана Рубана – останнє в ряду відомих мені сьогодні суджень сучасників про історичний розлам в українському націоналістичному русі. Погляньмо тепер, якої точки зору дотримуються сучасні нам дослідники та описувачі процесу.

Розкол ОУН: версії сучасних дослідників
Версія В. В'ятровича

Екс-голова Галузевого архіву СБУ, голова вченої ради Центру досліджень визвольного руху, автор кандидатського дослідження «Закордонні рейди УПА в контексті реалізації антитоталітарної національно-демократичної революції народів Центрально-Східної Європи», переконує: в Кракові була створена нова, друга ОУН. Так і пише: «новостворена ОУН на чолі зі Степаном Бандерою». І це при тому, що ані сам Степан Андрійович, ані будь-хто з його прибічників у націоналістичному русі ніде, ніколи і ні за яких обставин не вважали, що вони «створили» ОУН. Хіба «Революційний провід» Організації.

Ще одна цитата шановного колеги: «інструкції, підготовлені керівництвом націоналістичного руху навесні 1941 p., свідчать: оунівці не очікували передачі влади союзниками, а готувалися захопити її самостійно. Реалізація цих інструкцій ставила німецьку владу перед доконаним фактом створення незалежної України і розгортання її апарату».