Андрій Анатолійович Кокотюха - Вогняна зима

— Що відбувається? — поцікавився, зіпершись рукою на машину.

Аби дивитися в Котіне лице, мусив підняти голову. Очі відбивали впевненість у собі. Придивившись, можна розгледіти глибоко заховану лють. І знову — жодного натяку на страх, навіть якщо довкола розгнівані сильні чоловіки, їх значно більше, вони чекають сигналу й у разі чого як не порвуть, то потовчуть серйозно.

— О! А ви з якого бугра?

— Я питаю — що у вас тут? Чому кричите?

Спереду вчергове гаркнуло багатоголосе: «Банду — геть!» Гасло дружно підхопили автомобільні сигнали. Невисокий поморщився, застромив у вухо мізинець, пошарудів, немов витрушуючи звуки.

Повз них далі проходили дружні, хоч і не завжди організовані повсталі колони. Озирнувшись, невисокий поправив шапочку.

— Чому кричите, я питаю.

— Он там теж кричать, — Котя кивнув через голову співрозмовника.

— Ми не там. Ми тут. У чому річ, ще раз повторюю.

— І скільки разів отак будете питати? — поцікавився Жека Воропай.

— Скільки треба.

— Та це ясно. З ким маю честь? — знову вступив Котя.

Поруч уже згуртувалося кілька хлопців та дівчат із диктофонами. Гайців активно фотографували. Неподалік ладналася камера й мостилася журналістка з мікрофоном, логотип на якому Котя не міг зараз розгледіти.

— Що відбувається? — запитала вже вона.

— Без коментарів, — кинув невисокий у її бік, до чогось додавши: — Усі питання через прес-службу.

— Прес-службу — кого, чого? Ви хто взагалі? — не відступала дівчина з мікрофоном.

— І правда, — розвів руками Котя, ніби закликаючи присутніх бути свідками. — Дивіться, купа якогось начальства, хтось у формі, і всі — без документів. Слова сказати не хочуть! Це підозріло, ні?

— Товариство, це провокація! — прогриміло з невеличкого натовпу. — Гляньте на нього! Тітушка, натуральний! Громадяни, даівці прикривають тітушок! Журналісти, знімайте, знімайте!

Хтось навіть торкнувся невисокого.

— Руки! — він підніс голос, сіпнувши плечем.

— Покажи документи, тітушко!

Тепер уже цього вимагав інший голос. А слово «тітушка» привернуло увагу Самооборони: невеличкий загін уже відокремився від основної колони, і тепер довкола джипа утворилося щільне й загрозливе для гайців та цивільного кільце.

— Який ще тітушка…

— А ви не знаєте, хто такі тітушки і як вони виглядають?

Це питала невисока дівчина в кумедній шапочці, плечі якої прикривав український прапор. Коті здалося — він її звідкись знає.

— Нічого я такого не знаю, — буркнув цивільний.

— Отак! Телевізор не дивитеся? — тиснуло дівча.

— Нема коли. Робота.

— І себе не побачите? — запитала журналістка з мікрофоном.

— Ви не маєте права знімати мене без моєї згоди, — згадав раптом цивільний. — Нікого з працівників ДАІ теж не маєте права показувати.

— А ми не знаємо, хто вони! — відповів за всіх Жека Воропай. — Документи ж не світять! Кажу — свою форму вони купили. Провокатори.

Попереду під супровід сигналів та ревіння фанатських вувузел знову закричали: «Банду — геть!»

Цивільний обвів похмурим поглядом присутніх. Затримав його на хлопцях із Самооборони. Потім — на Коті, трошки довше. Розстібнув куртку, вивудив увібране в пластик посвідчення.

— Видно? Читайте, шановний.

Котя простягнув руку. Цивільний відсунув свою.

— Е-е-е!

Стогов гмикнув. Прочитав уголос.

— Ямщик Іван Іванович. Командир роти ДПС ДАІ. Тепер бачу.

— Це — мої підлеглі, — Ямщик кивнув на мовчазних гайців. — Вони при виконанні. А ви перешкоджаєте.

— Чому перешкоджаємо? Що порушили?

Погляди Коті й Ямщика знову схрестилися.

Відповіді не дочекався — спереду раптом вибухнуло радісним переможним криком. Усі дружно повернулися. За кілька хвилин усе прояснили наспілі Шевель із Зубком:

— «КамАЗи» відігнали! Вільно, можна їхати далі!

— По машинах! — прогудів Котя.

Ямщик та двоє гайців уже йшли геть. Хтось не стримався, свиснув навздогін. Дівча в шапці так само заквапилося вперед. Стогов затримав її фразою: