Лариса Юріївна Копань - Пульсари

покаліченим, може, й допустив думку, що лежить ось він на операційному столі, а над ним схилився оцей гривастий, мов лев, чоловік, прикривши марлевою маскою свій понурий ніс і красиво окреслені, на диво молоді, як для такого дідугана, губи, й тримає в руках блискучий скальпель.

— Ми подумаємо, професоре, — тимчасово відступив Іола. — Якщо не погребуєте, можу підвезти додому чи на роботу.

— До роботи, — буркнув Руслан Максимович, згадавши, що відпустив свого норовистого золотокосого шофера з не менш норовистою машиною.

Їхали з вітерцем по осьовій лінії вулиці. Зустрічні автомобілі шарахались, даючи дорогу господареві траси. «Не скоро втрапить Іола в аварію, — подумав пасажир. — Ну от й слава богу, одним пацієнтом менше».

Якщо розважливо, спокійно поміркувати, сидячи в колясці міліцейського мотоцикла з бухикаючим мотором, тверезо проаналізувати ситуацію, то доведеться визнати, що не варто було завідувачеві кафедри гарячкувати. Факт є фактом — хлопця не врятували. І хоч зробили все можливе з погляду сучасної медицини, та молоде життя не вберегли. А воно мусить стверджуватись чи згідно з наукою, чи всупереч їй. Бо хіба наука завжди керується інтересами людини? Потребами її плоті й духу? Гай-гай! Руслан Максимович надто довге життя прожив, щоб мати такі наївні переконання. Але медицина серед наук — виняток: і народжена, і покликана вона служити оздоровленню й продовженню роду людського. І порушення цієї заповіді, відступ від неї Руслан Максимович сприймає як катастрофу, як руйнування гармонії людського існування. «А може, були ще якісь можливості порятувати того хлопця — просто я чогось міг не знати, не вміти, на щось не спромогтися?» Вже вкотре виникає ця думка. І ніякими розумуваннями не притлумити гіркоти почуття розпачу, провини й безсилля. Будуть ще розмови про авторитет клініки, авторитет хірурга — це вже як годиться. А чим тепер жити матері того хлопця? Його батькові? Обірвався рід їхній, немає в них майбутнього.

Віра, надія, любов — споконвічні рушії життя. Хіба не тішився ти своїм сином? Хіба не мрієш сьогодні про внука, сподіваючись посіяти в його душі те, що не проросло в твоїй власній дитині? Твоя вина, старий, що Тихін виріс, немов кручений панич, і твоя вина, що рід чийсь обірвався. Твоя! І цих гризот не позбутися тобі до скону. А тут ще й клята Іванова. Якби рука не ожила, менше сумнівів було б, а так… Може, й справді існували ще якісь, не відомі йому, засоби чи можливості? Але ж мозок… Хребет у трьох місцях перебитий. Навіть якби сталося чудо, то й тоді хлопець на все життя був би прикутий до ліжка. Чи захотів би так жити? Певне, що не відмовився б. Пристосувався б, звик. Заочно закінчив би університет, дивився б телевізор, може б, романи писав. Адже є сліпо-глухі від народження, ціла колонія таких дітей під Москвою. Коли починають повзати, то не вперед рухаються, як усі діти, а назад, щоб голову менше травмувати. Але ж і вони вчаться, пізнають світ. Навіть кандидати наук є серед них — математики, філософи. Може, і в тому хлопцеві, що загинув… Е, та що казати…

Іола теж їхав невеселий. І не тому, що злякався хірургових погроз, а тому, що побачив брак у своїй роботі. Якби засюрчав він, аби не сидів тоді в пункті харчування водіїв, то не довелося б нині дошукуватися винуватця.

— Спасибі, що підвезли. Далеченько ваші курси. — Руслан Максимович прицінився, чи багато голів визирає з вікон.

Оце балачок буде: професора міліція привезла.

— Мабуть-таки, викреслю вас із списку. Робіть своє діло. Потрошіть. Та пам’ятайте, що виграти секунду — втратити життя.

— Це — виходячи з правил вуличного руху. У медицині ж, голубе, якраз навпаки.

Іола нахмурився.

— От знову ви починаєте заперечувати істини. Без курсів вам таки не обійтися.

— Як собі знаєте, — буркнув Руслан Максимович. — Все одно середа в мене зайнята. Комісія. В інваліди списуємо. Приходьте.

— А що… а що ви скажете, якби ваших інвалідів та в школу «Сигнал»? Знацця, так: закінчать вони курси, посадовимо їх на високих стільцях, що стоятимуть на таких смугастих тумбах, дамо сюрчки…

— Живописна ідея. Вам її й здійснювати. А медицина тут ні до чого.

Розпрощалися.

Іола поїхав на неблагополучне перехрестя, а професора ж на кафедрі чекав розлючений Мусій. Руслан Максимович спершу навіть не впізнав його. І не дивно, минуло понад два тижні після їхнього побачення. Тоді Мусій шморгав носом, був опухлий від сліз, увесь якийсь аморфний і здавався зовсім безхарактерним. Зараз стояв засмаглий, жилавий, худий, немов в’ялений підлящик, але досить енергійний чоловік. Щоправда, видимою була лише енергія злості.

Роздратування почалося ще у вагоні метро. Сидів собі Мусій, позираючи на пасажирів, нікого не чіпав. Поруч нього було одне вільне місце. На зупинці зайшло до вагона двоє молодят. Хлопець був ну викапаний Віталик, ще й голова ледь схилена набік, ніби він прицінюється до чогось. І дівчина його теж ловка, у капцях з лямочками, обкрученими круг ніжки аж під саме коліно. Вір не вір, точнісінько, як стародавня гречанка. Ну, Мусій, ясна річ, захотів, щоб вони рядочком були, а не стовбичили швейцарами біля дверей.

— Слухай-но, славний і хороший, сідай і її посади, — звернувся він до хлопця, звільнивши і своє місце.

— Та сидіть, — зневажливо відмахнувся той.

Мусієві стало незручно. Як це так! Він поступається місцем, щоб сиділа оця прекрасна олімпійка, а Віталиків ровесник гребує його благородством, відмахується, навіть не подякувавши.

— Вам же краще буде, — намагається загітувати Мусій.

Та у відповідь знову стандартне, добре поставленим баритоном:

— Та сидіть… — як ото від набридливої мухи.