Віталій Іванович Петльований - Гуляйгора

двох хлопців з Городка — мали відстрочку. І їх беруть… Ті, щоправда, не служили — батьки інваліди.

Голосно зарипіли двері: Надія. Примовк Микола, «Що це з ким?» Зняла жакетку, розв'язала хустку. Мати поспіхом витирала стіл. Микола підвівся, одніс цигарку до печі, кинув у відро. Позирав невесело то на Марію Миколаївну, то на Надію. Дівчина морщила чоло, все більше ніяковіла, не розуміючи, чого це раптом вони якісь не такі, чому змовкли, як тільки переступила поріг.

— Подай, дочко, Миколі рушник. Мийте руки, та будемо обідати, — запропонувала Марія Миколаївна.

Надя зупинилася біля Миколи, він опустив очі. Тоді сказала серйозно:

— Ми-то руки помиємо, мамо. І вечеряти не відмовимося. Але що тут у вас скоїлося? Посварилися, чи що? Ну, признавайтеся.

— Що ти, Надю, вигадуєш? — заперечив Микола. — Розумієш… Не знаю, з чого й почати.

— Ну-ну, не тягни. Я загадок не люблю.

— Розумієш, нічого такого не Сталося. Річ звичайна. — Він замовк і перезирнувся з Марією Миколаївною.

— До армії беруть Миколу, в кадри — мовила мати. Дівчина здивовано хитнула головою, не повірила.

— Чого ж мовчиш? Це правда?

Микола зачерпнув води з відра, жадібно зробив кілька ковтків. Потім сказав:

— Правда. Все правда. Сьогодні ще гуляю, а завтра — в Харків.

— I надовго? — продовжувала дивуватися Надія. — Як же це, мамо? Ми ж з Миколою збиралися вам, мамо, щось важливе сповістити, порадитися хотіли. Миколо, же воно буде?

— Заспокойся, дочко. Що ти, справді, маєш до Миколи? Не він один. Багатьох отак несподівано беруть… — Мати дала хлібину, ніж.

Рипнули сінешні двері. Прийшов Ян Дзеніс. У руках відро з яблуками. Запахло в хаті не тільки гарбузовою кашею, що досі допрівала в печі, а й кальвілем сніжним, осіннім сортом яблук з білою м'якіттю.

— Міняю, Маріє Миколаївно, на гарбузову кашу. Аж на вулиці пахне. Приймаєте ще одного столувальника?

— Сідайте, Яне Карловичу. Будьте як дома. От Павлусь прийде скоро. На його замовлення — з пшоном каша.

Дзеніс передав відро Надії.

Ян — своя людина в родині Чепелів. Здавна всі найважливіші сімейні події обговорюють спільно. Відтоді, як не стало Івана Михайловича, взаємини, як видно, залишилися такими, як були завжди. І тепер поява Дзеніса нікого не здивувала.

Те, що тривожило Надію і Миколу, виявилося злободенним для багатьох гуляйгірців. Годину тому Дзеніс був у сільраді і знав уже останню новину. Колгосп виділив навіть дві підводи для новобранців. І що вони прибудуть до сільради о дев'ятій ранку. Особисті речі покликаних на службу довезуть до станції.

— І що б це мало означати, Яне Карловичу? — дивилася уважно в очі латиша Марія Миколаївна. — Якась мобілізація?

Ян помовчав трохи.

— Навряд, щоб до цього дійшло. Як у тій солдатській пісні: «Нас не трогай, и мы не тронем, а затронешь, спуску не дадим». Схоже на пробну мобілізацію.

Повернувся з роботи Павло. Стояв мовчки, дверима не скрипнувши, щоб дати латишеві до кінця розтовкмачити матері, чому треба обов'язково перевіряти готовність.

— А пам'ятаєте, Маріє Миколаївно, як ми, бувало, з Іваном Михайловичем та з вами наспівували? — Латиш облизав начисто дерев'яну ложку, якою тільки-но їв кашу і, відбиваючи нею такти, заспівав. Голос тихий і не такий веселий, як колись, може, тому, ш, о на столі немає чарки…

— Іван Михайлович теж любив вашу пісню.

Микола підвівся Павлові назустріч.

— А я прощатися прийшов, — сказав, дивлячись прискіпливо.

— І далеко зібрався?

— Павло, як завжди, в своєму репертуарі…— незадоволено озвалась Надійка. — Зрозумій, брате: Микола завтра йде в армію.

Павло ні трішечки не здивувався. Він, мабуть, ще не осягнув усієї важливості події. Адже матір Миколине залицяння до Надії більше влаштовувало, ніж синова закоханість. Леся не для Павла, і Павло не для неї. Леся занадто високо літає. Була переконана: не повинна потурати синові, знаючи наперед, що він буде нещасливим із донькою Дениса Лісового. Хоч і гарна, а така ж примхлива і самовпевнена, як і батечко. Хоча іноді й вагалася. Чи мала достатньо підстав, чи не помилялася? Згадувала себе дівчиною.

Зустріч із солдатом Іваном Чепелем, котрий не вірив, здається, ні в бога, ні в чорта, а тільки у самого себе, в свої роботящі руки, його простота і разом з тим делікатність у ставленні до неї зачарували. Чепель був старший на цілих сім років. І, може, тому не вважав за потрібне витрачати даремно часу. Уже через кілька днів після того, як познайомилися, побували разом на «живих картинах» у Дунаївцях, сказав:

— Хотів би взяти тебе за дружину…

— Як це «взяти»? — перепитала вона, дивуючись, що він не говорить про шлюб, а хоче «взяти».

Спершу її трохи смішило Іванове прізвище — Чепель.

Минуло трохи часу, і народився Павло. Та хрестити його довелося лише в присутності хрещеного — Івана знову забрали на військову службу. Почалася війна проти кайзера Вільгельма. Нове Маріїне прізвище стало їй особливо дорогим, бо й син — Чепель. Навіть дівоче, батьківське, перед ним поступилося. Кажуть мудрі люди, що написано людині на роду, те й збувається. Невідомо тільки, хто ж розподіляє межи людьми добро і зло. Батько її чоловіка, Михайло Чепель, теж навоювався. І за які такі гріхи, скажіть на