Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

– У саму точку. У саму точку, – вів своє тенорок.

– Шкода, пропаде хлопець, – у впевнений рокіт баритона несподівано вплелися тужливі нотки. – Не вміє, як і дід, жити. Нарветься на своїх – одержить, як і старий, свою частку свинцю. Але таких не перевиховаєш.

– Такі самі не вміють жити й іншим не дають. Кордон – золоте дно. Однак життя для таких без відтінків: або біле, або чорне… Гнучкості не вистачає…

– У саму точку. У саму точку…

Розмов на березі Макар не чув. Мотаючи головою, стояв карачки у воді, хрипів, не відчуваючи ні болю, ні солоного присмаку крові; лише надривно-нестерпне «ганг-го, ганг-го, ганг-го» пов’язувало з навколишнім світом; лебединий стогін наростав, ширився, заполоняв його єство й усе довкола. Перебираючи руками по дну озера, Макар задкував до берега, а коли розвернувся – побачив розпластаного Бурана й поруч Женьку. Лежить на траві – ніби заснула: одна рука під щокою, нога зігнута в коліні й картата ковбойка розірвана на грудях до пупа.

Макар кинувся до берега, спіткнувся – пальці натикнулися на щось тверде, кругле. З лементом: «а-а-а» потягнув це щось на себе. Вода завирувала, закипіла – в руках «виріс» стовбур затопленої осики.

Перехопивши топляк, як голоблю, Макар ринувся до чужинців. Від несподіванки браконьєри застигли на місці, не розуміючи, звідки налетіла ця з величезним дрюком у руках мокра, закривавлено-незграбна істота, що ричить звірюкою?! Куди зник хоч і настирний, але миролюбний хлопець із здивовано-тужливим поглядом? Браконьєри кинулися до човна.

– Стій! Стій! Вироди!

– Та стріляй же ти! Стріляй, – рокотав чоловік, хапаючись за весла.

– Стріляйте! Швидше! Та швидше ж, – вторив тенорок.

– Назад! Макаре! Стій?! Стій! Назад! – закричав із заростей Герка, впізнавши у власнику баритона батькового товариша по службі, людину, якій у краї немає рівних. Як говорив батько: «У великих чинах людина».

– Стій, гади! Стій! – гримів Макар. Нестерпно-жалібний лебединий стогін рвав вуха й за цим стогоном він не чув ні оклику-попередження Герки, ні лайки браконьєрів, не бачив навіть, що один із них рвонув із-за плеча рушницю; залишилися в свідомості лише Буран із Женькою на березі, занесені для удару весла та зіниця від стволу…

– Ст-ті-і-і-ій-й-й! – в останньому оклику Макара злилися воєдино прохання, погроза, наказ. Оклик поступово пере-йшов у ревіння – те люте ревіння, від якого кидаються вбік не тільки люди, але й звірі…

Два весла спінили воду…

Здригнувся ствол підкинутої до плеча рушниці…

Стовбур молодої осики зі свистом описав півколо…

Браконьєри звалилися на дно човна…

Ще до зустрічі зі слідчим Герка все розповів батькові. Зізнався й у тому, що пропонував усіх трьох «віддати» болоту й мовчати, а то, мовляв, по судах затягають; адже не простих Макарка порішив – «бобрів». І не просто «бобрів», а гладких, вищих у краї, вважай, немає… Та до його поради не прислухалися, начебто не чули або за жарт сприйняли. Коли третій браконьєр ворухнувся, подав ознаки життя – відразу, без зволікання, як змогли, доставили пораненого на рудник, а там і в лікарню…

– Доладно… По-розумному… – добре поставленим баритоном похвалив старший Захватаєв, хотів ще щось додати, але відразу замовк.

Герка теж мовчав, чекаючи, що батько ще скаже. Не второпавши, кого й за що хвалять, чи його, що запропонував залишити «кінці» в болоті, чи хлопців, які вчасно відвезли пораненого в лікарню. Нічого не зрозумівши, син зважився уточнити, вже навіть рота відкрив, але батько випередив. Заговорив повільно, з тими теплими нотками в голосі, від яких слова, скільки пам’ятав себе, завжди набували особливої ваговитості, яка не вимагає жодних доказів.

– Доладно… По-розумному. Якби на березі опинилися чужинці, то святий обов’язок допомогти другові, а так – сам розумієш…

Герка знову не зрозумів, що повинен «сам розуміти». Щоб не здатися зовсім бовдуром, він промовчав. Після похвали на душі полегшало, тим паче, що батько запевнив: Макарові нічого не загрожує, лише «умовно». Це найголовніше. Працівник органів на таких справах розумівся. «Не варто «топити» пораненого – постраждав. Жорстоко підводити знайому й гарну людину. В житті всяке буває. Бачиш – весілля в людей. До того ж скажи всю правду, як було – друзі можуть не зрозуміти, подумають, що ти злякався. А до страхополохів – сам знаєш, яке ставлення, що боягуз, що зрадник – одне й те ж», – підвів остаточну риску Павло Лаврентійович.

Майже до суду Герка боявся зізнатися й самому собі, що інколи хотів по-вовчому завити. Коли ж Макара раптом узяли під варту, коли довідався, до чого йдеться, які свідчення дав поранений, хлопець спалахнув праведним гнівом і зібрався відразу йти до слідчого. Мати ледве втримала сина й негайно викликала чоловіка. Павло Лаврентійович примчався на таксі, не чекаючи службового автомобіля, в якому, як на гріх, щось зламалося.

– Зрозумій, Геро, міняти показання не лише кепсько, – терпляче пояснював Павло Лаврентійович. – Там можуть не зрозуміти… До того ж за дачу неправдивих свідчень передбачена стаття…

– А Макарові не стаття? Десятка світить! – гарячкував Герка.

Зазвичай син ніколи не суперечив, але зараз Павло Лаврентійович не впізнавав нащадка. Той не прислухався до логіки, не хотів зважати на власну ганьбу, на думку оточення, не довіряв ні його авторитету, ні проханню схаменутися; навіть пружина жалості й розсудливості не спрацювала, коли відверто сказав, що ось-ось має вирішитися його підвищення по службі; тим паче зі смертю двох є можливість перескочити через кілька щаблів, а то й зовсім…

– Ти, Герусю, прислухайся до слів батька, – втрутилася мати, хоча раніше