Оксана Дмитрівна Іваненко - Весілля в монастирі

Борисом, і Митько вмить скотився знову на Різницьку, вдаючи, що він нічого не знає, і не чув про її відвідини до «пана», і що вона вирішила покинути Трудолюбіє, швидко розповів їй про Бориса.

— Треба рятувати Бориса, — тільки й кинула вона бабусі і Галинці, немов одразу забувши свої власні образи і рішення, що її ноги не буде в Трудолюбії, на ходу одягаючи і засовуючи в муфточку невеличку книжечку — байки Глібова, помчала нагору. Вона, не стукаючи, вбігла в кімнату коло контори, де завжди «спочивав» «пан», коли приїздив до Трудолюбія, і одразу почала кричати! Кричати на пана!

Вона кричала, повторюючи слова, які сказала вдома, що «її ноги не буде в Трудолюбії», але знущатися з хлопців вона не дасть. Вона кричала, що піде до архієрея, до самої губернаторші, до предводителя дворянства, кричала, що пропечатає в газетах не тільки в полтавських у чоловіка, взагалі багато чого кричала. Хлопці не розбирали всіх її слів, тільки чули її голос, бо кімнатка була за коридорчиком і двері зачинені, і Стьопа, який тільки-но повернувся, наказав, щоб хлопці йшли геть і не підслуховували, він був розумний, і одразу зметикував, що в таких справах свідків не повинно бути, а сам був певен, що гору, що б там не було, візьме Літа Миколаївна, а як — хто може знати? Хлопці його не могли не послухати, хоча Митькові дуже важко було підкоритися, та, власне, що він міг зробити? Стьопа нікому не дозволив підходити близько. Уже по Тру-долюбію рознеслася чутка про скандал і дехто сидів у Параскеви Федорівни, бідкаючися і роблячи різні припущення.

— Отак насмілилася на самого «пана»?

— А «пан» на таку людину голос звів, за все добро, що вона тут робить!

— Та того чорта, що написав, покарати треба!

— А чого саме Борьку треба було посилати? Воно ж кволе хлоп’я, розумне, та кволе, це ж на зло Літі Миколаївні, так і сказав, коли наказував: «І цього любимчика її обов’язково пошліть, нема чого паничів розводити».

— Що ж то буде? Та це й уявити неможливо, щоб Літи Миколаївни з нами не було!

Дивно — двох «таборів» не було. Усі були за Літу Миколаївну, і навіть трохи приємно, що вона на самого «пана» кричала.

— Піде від нас наша голубонька, — заплакала сторожиха, — зовсім ці злидні посиротіють.

— Та й ми з ними.

— Та хіба ж кому перемогти панів!

— Нема правди в світі, не було й не буде! Хіба то правда, що у «пана» на будівлі всі хлопці, як наймити, працюють. Йому будинок новий збудували на Малопетрівській!

— Ну й твоєму з хлопцями не треба рукам волі давати, — докірливо мовила Параскева Федорівна.

— Та то він не очухався з похмілля, — виправдовувалася ніяково дружина майстра-пияка, — то він з серця на «пана». Чули ж, як кричав: вмент звільню і квартири щоб одразу очистили!

— Своя рука владика. З паном не судись.

— Нехай чорт його судить.

— Хіба він чортові дошкуля, а не нам?

І тут вбіг Митько.

— От їй-богу, вони вдвох вийшли! «Пан» Літу Миколаївну до своєї машини підвів! І Стьопа сказав, щоб Бориса з пекарні зняли.

Значить, перемогла Літа Миколаївна?

Так, як не дивно, перемогла Літа Миколаївна!

Певне, «пан» все ж таки трохи боявся її характеру.

Коли добре викричалась («пан», звичайно, не чекав такого), вона вийняла раптом з муфточки невеличку книжечку.

— От дивіться самі — автор Глібов, до речі, жив у Чернігові, у минулому сторіччі, чи він був з вами та з попечителем знайомий, щоб він про вас писав? А чи вас сучасник Пушкіна Крилов знав? Чи Лафонтен ще раніше у Франції? Хіба ви забули, що ще в корпусі напевне вчили «Вовка та Ягня»? З якого доброго дива ви вирішили, що це про вас? Мені й на думку не могло таке спасти — ви освічена, чемна людина — і раптом таке вигадали!

І вона це казала не глузливо, а немов щиро вірячи, що він «освічена», «чемна» людина. Ой, треба все звести на дрібниці, подумав «пан». Отак сісти в калюжу. Він замахав обома руками і почервонів. Його немов мокрим рядном накрили.

— Ну, я знаю, знаю. Ми обоє погарячилися, ви ж знаєте, я такий же запальний, як і ви, — він майже попросив пробачення, — Ну, нехай вже цей Борис не працює в пекарні.

— Не тільки Борька, а всі ті хлопці, що йдуть вчитися, і, звичайно, ті, що вже вчаться, і ви виявили таку добросердечність до них, що вони продовжують жити і харчуватися тут, хто ще не потрапив до гуртожитку училища. — Літа Миколаївна одразу збагнула, що все-таки для хлопців краще вирвати у «пана» погодження, ніж піти на серйозну сварку. — Гаразд, домовилися,