Тетяна Тиховська - Паперова лялька

цілісній брилі, а тому ані землетрус, ані вибухи на шахтах поколивати її не можуть. Але чи так це насправді? Полюбляли у нас казати: жертв та руйнування немає.

Чоловіки дійсно скупчились за одним столом і обговорювали цю небезпечну подію. А Ляля, байдужа до землетрусу, прикипіла до слухавки і провадила оперативку із своїми родичами:

– А як тьотя Соня? А Мишко? А дядя Яша? А близнюки?

У Зої майнула думка, що цей щоденний діалог можна дещо скоротити: як-не-як, це робочий час. Але є начальство, хай переймається.

Ляля на мить відклеїлася від слухавки:

– Зоєчка, ти сьогодні напрочуд гарно виглядаєш.

– Щось потрібно? – Зоя відповіла не то що різко, а глузливо, аби Ляля не витрачала марно зусилля на лестощі.

– Навіщо ти так, відразу… Ти в коштовних камінцях тямиш?

– А що, Боря вже перейшов на геологічний?

– Зоєчка, яка ж ти дотепна! Зовсім ні. Просто одна родичка принесла прикрасу: начебто старовинне кольє з богемського гранату. Тільки камінчики якісь дрібні – чи то відламки? І срібло якесь тьмяне… Подивишся?

У Зоїній голові наче клацнув перемикач: богемський гранат! Та заспокойся ти, чи мало по світу прикрас? І скільки часу пройшло – це не може бути бабусине кольє…

– Неси, подивлюсь…

– Навіщо ж нести – воно зі мною.

Ляля порилася в сумочці і дістала невеличку дерев’яну коробочку. Зсередини вона була обтягнута чорним оксамитом, аби вигідно показати прикрасу.

Це було саме те кольє, сумнівів ніяких. От і передостанній камінчик темний, майже коричневий…

Зоя захриплим голосом запитала:

– Скільки?

Ляля була аж занадто досвідчена торговка, щоб не відчути покупця. Вона почала щось белькотіти, що це родинна реліквія… І тільки через скруту… І то із завеликим сумом… Врешті-решт вона назвала суму, за яку, на думку Зої, можна було купити невеличкий космічний корабель.

Невідомо, навіщо, але спитала:

– Кілька днів почекаєш?

Ляля цнотливо потупила оченята, що загорілися, і погодилася почекати. Ціну вона вигадала дійсно космічну, і не сподівалась стільки вторгувати.

Зоя йшла додому, неначе в тумані. І навіщо вона просила Лялю про відстрочення? Все одно таких грошей їй нізащо не знайти. А як було б гарно подарувати бабусі кольє! Ото б їй була радість!

Ця думка настирливо свердлила їй мозок. Зоя прийшла додому, глянула на кімнату… Жили дуже й дуже бідно. І раптом наче блискавка майнула ідея: а шуба! Розкішна шуба, що вже кілька років висить з нафталіном в усіх карманах. Зоя так її ані жодного разу й не вдягла, навіть етикетку не зрізала! Видно, що імпортна. Яка щаслива ідея! Як віднести її в комісійний, грошей має вистачити…

Зоя прожогом відчинила шафу, дістала шубу… Прислухалася до себе: чи не шкода? Та коли б вона її одягла? Не звикла Зоя до розкоші.

В комісійному приймальниця, як вгледіла чималенький лантух, спочатку покрутила носом: зимовий одяг, не сезон. Але коли Зоя розгорнула чохол, та швиденько сховала шубу під прилавок і відразу відлічила Зої гроші. Оце була прикмета часу: все варте уваги ховати під прилавком, аби не дратувати марно людей.

Зоя видохнула з полегкістю. Їй вже так кортіло показати бабусі її кольє, а заразом і поспитати, як воно знову опинилося в чужих руках.

Гостей покликали на неділю, аби усі були вільні. Біля їх будиночка була невеличка садова діляночка, де сьогодні бігали галасливі дітлахи.

Зоя зайшла в кімнату до бабусі Агати. Аби була більша несподіванка, завела розмову про дідуся, про кольє… Бабуся охоче підтримала розмову:

– Тобі до цих пір цікаво? Адже я вже два покоління онуків зростила на розповідях про дідуся, про революцію, про війну…

– А про кольє? Розкажи мені про кольє.

– Та це майже містична історія! Воно наче переслідувало мене. Неначе хотіло виконати волю мого чоловіка, аби я носила його дарунок і не забувала коханого. Тільки цим я пояснюю, що воно повернулося до мене, коли твоя мама померла від аборту.

– Як це – від аборту?! В неї ж був рак крові?

– Та ти що ж, так нічого і не знала?

Зоя миттєво засмутилася. Краще б вона і не узнала цього. Одна річ – захворіти і зовсім інша – такий кінець. Та бабуся примудрилася її заспокоїти.

– Заспокойся, дитинко. Це життя. Хто знає, на що воно б повернулося! От я втратила чоловіка зовсім молодою. Але в мене було все, заради чого варто жити! Він прожив зі мною лише десять років. Але це було чудово!

Того щастя мені вистачило, аби жити спогадами! Он у тебе діточки повиростали, уже з онукою прийшли. Це ж твоє на вулиці в рожевих пелюшках?

Зоя вже заспокоїлась, тож вирішила втамувати цікавість: