Анатолій Заблоцький - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 87

від такої зустрічі. — Мені б дирекцію.

— А це вона і є, — кокетливо промовила бабуся, — тобто я. А звуть мене Марією Іванівною.

— А мене Ігорем. Та не треба мені хліба! Незручно якось…

— Гаразд, дома попоїмо, — засміялася Марія Іванівна. — Ви, мабуть, зголодніли? Ходімо до адміністративного корпусу.

Адміністративний корпус — чудова стилізація під хатку на курячих лапках — гордовито височів на галяві. Верх — дерево “під старовину”, низ — “курячі лапки” з алюмінію.

— Казка! — захопився я. — А повернеться? — Слова промовте.

— Знаю, знаю! “Хатко, стань до мене передом, до лісу задом!”

З прихованих у стрісі динаміків розляглося гучне “ко-ко-ко”. Ноги зарипіли, хатина повернулася.

— Фольклорні традиції збережено! — урочисто проказала бабуся.

— А чому так рипить?

— Ноги немазані… Та чого ж ми стоїмо? Прошу!

В хатині було затишно й пахло домівкою. На печі дрімав великий чорний кіт.

— Це Васько, — відрекомендувала кота Марія Іванівна. — Василю, в нас гості!…

Василь повів вухом, але очей не розплющив.

— Старий він, — сказала хазяйка, — усе спить. Тримаємо за колір шерсті. Згідно з епосом він має бути чорним. А тепер прошу їсти!

Обід був на три переміни. Чудова домашня їжа.

— Смачно! — я ледве одсунувся від столу.

— Культивуємо староруські страви, — посміхнулася старенька. — Пряженики не перепечені?

— Саме в міру! Зараз лусну!

— Рано! Я ще не познайомила вас із співробітниками.

За вікнами пролунав могутній посвист. Горшки на печі затанцювали…

— Всі вже зібралися. Ходімо, покажу.

А було на що дивитися! Перед хаткою стояли працівники: красень леґінь у вишиваному строї з величезним сірим псом на повідку і дивачно вбраний дядечко з м’ячем у руці.

— Специфіка етнографічного музею дає змогу вести роботу по атрибуції казок і легенд, — завчено пробубоніла стара. — Прошу оглянути зразки! Костюм Івана-Царенка, Дідько, присутність Сірого Вовка створює незабутній колорит.

— А то що таке? — я вказав на м’яч.

— Колобок!.. — на диво хрипко проказав дядько в строї Дідька.

— Електричний, — додала бабуся. — Ви йдете, а він котиться!

— Куди? — не зрозумів я.

— Важко сказати… Здебільшого нікуди. Бо його таким виготовили. Решта співробітників на місці. В ставку Водяник, у лісі Лісовик. Є також Ілля Муромець та Чудо-Юдо.

— А то — Змій Горинич? — я вказав на три стовпи диму на горизонті.

— Котельня опалення, — люб’язно пояснила старенька. — Змій у нашому кошторисі не значиться. А тепер помилуємося панорамою!..

Ми ступили в хатину, й хазяйка поставила мене до вікна:

— Прошу кинути оком на територію!

Гарна територія. Незайманий ліс, чиста річенька, поле незжатого збіжжя…

— Мені у вас дуже подобається, — щиро визнав я.

— Нам теж, — посміхнулася Марія Іванівна, — правда, Ваську? — Василь повів вухом, та очей категорично не розплющив.

— Спить, — пояснила хазяйка. — Тоді ознайомтеся з бібліотекою.

Вона виявилася великою й різноманітною.

— Казки! — хазяйка любовно погладила корінчики книжок. — Найповніша колекція. Опалітурена власними силами!.. А тепер нап’ємося кваску…

— Ой, годі! Я вже не можу.

— Зможете! — сказала старенька. — Квас на меду.

Хазяйка вийшла. Я підійшов до вікна знову. Неподалік у ставку плескалися русалки. Водяник стояв посередині, неначе на постаменті фонтана. На полі Ілля Муромець полонив Чудо-Юдо…

— Милуєтесь? — хазяйка внесла квасу й поналивала в керамічні кухлі.

— Милуюся, — признався я. — Жаль, глядачів бракує. Нудно їм, мабуть, самим репетирувати.

— Вони своє діло люблять, — загадково промовила старенька. — Прошу до столу.

Квас був холодненький та хмільненький.

— А тепер ми вам казочку покажемо. Яку хочете, на вибір! Тут у нас самодіяльність…

— Дякую, — зітхнув я, — тільки мені пора вже повертатися. І взагалі, я ж до вас із дорученням.

— З яким же?

Я відвів очі і, дивлячись у вікно, пальнув:

— Зачиняють ваш музей! Точніше, переводять…

— Куди? — спокійненько спитала стара.

— Не знаю, — знизав я плечима. — З вашим начальством утрясають.

— Ми що, заважаємо комусь?

— Чому? Просто ретрансляторів тут понаставлять. До речі, ви тут не бачили пілотів?

— Не бачила, — швиденько відповіла хазяйка. — А що буде з планетою? Ліс повалять, а річку — в труби?!

— Важко сказати, — збрехав я. — Про це, мабуть, потурбуються.

— А що міркуєш конкретно ти?

— Нічого! — твердо сказав я. — Мені доручено передати — я передав!

— А ти старанний, — чомусь зраділа старенька. — Цінна риса! Тоді плани міняються. І мої, і твої.

— В якому розумінні?

— В широкому.

Вона вказала на величезне ліжко:

— Відпочинь поки що. А я пиріжечків напечу… дорогому гостеві!.. А відпочинеш — скатертю доріжка! — Хряпнувши дверима, вона вийшла.

Хатка почала хитатися, наспівуючи приємним сопрано: “Баю-баю, люлі-люлі, люлі-люлі!”

Потягло на сон.

“Ноги в хатки подивитися треба, — подумав я, ледве перемагаючи бажання лягти на ліжко. — Мабуть, роками немазані”.

Галявина була порожньою. Великі лапи височіли гордим монолітом. Я постукав по металу. Хата кокетливо заквоктала і, загрозливо тріснувши, підстрибнула.

— Ти навіщо курку нервуєш?! — розлігся похмурий голос.

Я оглянувся. Позаду стояв Дідько з Колобком.

— Ти хто? — швидко спитав я.

— Я?.. Співробітник… — він сховав очі.

— Який співробітник?

— Цей… як його… вчений…

Я поглянув на його бороду. Розкішна борода, перевита квітами й утикана шишечками.

— Борода, звісно, бутафорська?

— Так точно! — негайно погодився він. — На клею!..

— Побачимо!.. — я схопив його за бороду й смикнув.

— Ти що?! Боляче!!! — загаласував він, впустив Колобка, побіг до лісу.

Я підняв Колобка. Він був теплий і м’який. Присмачений, звісно…

— Що новенького? — спитав я.

— Від бабусі я утік, від дідуся я утік, — пропищав він, — а від тебе… важко сказати…

— Справді, — погодився я. — Між іншим, твоє, так би мовити, обличчя я вже десь бачив…

Він раптом верескнув і стрибнув з рук.

— Мірошниченко, стій! Стій, хлібна твоя душа! — закричав я, але Колобок додав швидкості.

Мені пощастило зловити його хвилин за двадцять завдяки неймовірному стрибкові. Ми сиділи під сосною. Навкруги, як намальовані, із землі повилазили величезні гриби. Десь угорі перецвірінькувалися птиці. Ліричну ідилію псував ридаючий Колобок.

— Москва сльозам не вірить! — суворо сказав я. — Розказуй, це що за маскарад? Чому ти — Колобок?

— Це все вона, — зарепетував він, — триклята баба. Ми прилетіли й говоримо, щоб згортали музей. А вона — ніяк! Все про казки теревенить. Ми їй на те — нам казок не треба і що вона має двадцять чотири години. Тут Перцов недопалка кинув! Вона, значить, кричить, що не можна недопалків, трава суха, і шпарить про екологію. А Дмитрук їй — яка там екологія, все одно все буде залите бетоном. Вона, значить, каже, добре, піду, мовляв, речі складати, а ви поки що на ліжечко лягайте, відпочиньте перед дорогою. Ми й лягли. Тут щось торохнуло — і все!..

— Що “все”?

— Перевтілилися ми! — у відчаї гукнув Колобок і знову заплакав.

— Не плач, розмокнеш! — бадьоро втішив