Андрій Хімко - У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

утриматися лише деспот-узурпатор і самовладця, то це лишиться і тепер кінечним, бо іншого без смерти імперії їй не да­но! Нам, соціал-демократам, твердження Леніна про те, буцімто вільна Україна можлива тільки при єдності великоросійських і українських пролетарів, мусить бути доповненим словами: тільки по повному і беззастережному звільненні її від всякої опіки імперії! Тільки при незалежному її політичному, економічному, георграфічному і адміністративному само­врядуванні! Без того вона є й буде за інерцією новопровінцією і  новоколонією у великоросій кошарній деспотії!.. Занам’ятайте твердо і передайте іншим, особливо дітям, що у нас із поневолювачкою Росією були, є і будуть взаємопротилежні життєві принципи і засади: в неї - кінцево поневолити нас, а в нас - звільнитися від її гноблення. Вони незмінні для всіх поколінь наших. Втіхою є те, що чимало нас те розуміє,  та що ми не одинокі, бо животіє­мо майже із двосотнею отаких же поневолених інонародів. Оскільки мета імперії ще і у нашому винародженні, насиченні нас їхніми адептами, як опорою в нашім середовищі, то й святою є боротьба наша зі шпигунами-шовіністами, якими кишить наш край уже сьогодні, творячи в нас свою погоду. Це завдяки їм у кривавому міжусобстві УНР, Директорія, Гетьманщина, Сибірська, Середньоазіатська та Закавказька федерації дожи­вають в нацьковах, животіючи, Бухарська, Хорезмська та інші республіки. Начальственно-пришибеєвський кретинізм росіян, нав’язування своєї волі і поглядів іншим, премудрепіскарство, ігнорація діалогу і засвоєння лише монологу, своїх мірил і еталонів-лекал є первосуттю та первоосновою Новоімперії. І будь-який колабораціонізм із нею є трансмісій­ним приводом до нашого поневолення і вмирання. Союз - спілка вершника із конем, двогромадянство – шлях до імперства, до безвладдя інонаціоналів, цинічного ставлення і нігілізму до суто свого, базікання про рівність - краснобайство! Новоімперія за інерцією і природними якостями живе і нині деградованою мораллю царственного панування, рабським пацифізмом мас, заколису­ваних мирністю в кличах вождів, які без загарбів не мислять життя! Підсилившись та примаскувавшись інтернаціоналізмом, озасобившись Комінтерном, зовсім незрозумілими для трудящих світу, вона, розфарбована привабливістю, оіконена Марксо-Ленінським культами, баламутити­ме світ, заколисуватиме його для того, щоб кінцево задушити всередині свого черева-резервації і найменші спротиви поневолених…

Більський говорив і говорив, ніби виливав із себе кип’яток на зібранців, і Карпові та іншим присутнім здавалося, що не буде його словам кінця, отак розпеченим у малих сухих грудях, у блищиках-горохах очей під біло-рудими кошмами брів. Мова його, відверта і безстрашна, як дорідні зерна, всім зрозуміла, імпонувала слухачам після отого багаторазового каторжування.

Карпо, сидячи проти вікна, час від часу кидав погляд на дворище тартака, на розкидані внизу за ним полотнища низин за Тясмином із голими яворами, під розлогими кронами яких рябіли хати і драницями дахів, і стінами, зводилися і стовбичили, мов бралися злетіти в небо журавлі від криниць, поки все не переходило аж там під Горою в густу суціль пелехатих хаток-курчаток коло неї, що то ніби розбігалися вбоки, то близилися і спиналися аж на верхи її смугастих крил, мов квочки... Любив Карпо своє місто Чигирин… “І невже ото дарма, як рече професор, погинуло стільки побратимів і ровесників на широко-безмежних полях фронтів? Невже відберуть, експропріюючи, в мене землю, статки і не зменшу­ватимуть, а збільшуватимуть податки? Не може того бути! Він просто обізлений на каторгах чоловік, тому все перебільшує. Розбиті, не одержавши влади, вони - і соціал-революціонери, і демократи, і націонали, і укапісти-боротьбисти, що тепер у своїх рештках об’єдналися, - таки буржуазні, бо не оголошували отого: “Земля - селянам, фабрики-заводи - робітникам…” - плелася в ньому незгода.

-Жовтневий бунт-путч опирався на найганебніші методи і негативні сили суспільства, бо позитивні в них - одурачені і будуть знищені, як використаються, - вів своє Аврам Більський. - Він просотався  в чужі середовища страхом і покірністю, терором і демагогією, тиранством і паплюженням, насилом та визиском, сваволею та беззаконням, душачи людську гідність. Гуманність і прогрес замінив тотальним варварством і слово “революція” до нього пристебнуті для злиття понять їх спільності і адаптування. Справжньою революцією була лише лютнева! В путчі-бунті революційність - упаковка, обгортка Церкви, в начинці якої один смертельно вбивчий гегемонізм, а він - заміна одного гніту іншим. Він – неволя!.. Ярмо! Визиск! Сліпі капіталісти світу, антанти, німці, австро-угорці, поляки і врешті Ліга Націй, переслідуючи свої псевдоінтереси, лили воду не на інонаціональні млини пригноблених, а на великоімперські, які мололи пригноблених та перемелють і їх самих у майбутньому. Для новоімперії по-давньому сепаратизм є смертельним. Ще в січні дев’ятсот п’ятого в газеті “Вперед” Ленін настійливо рекомендував своїм агентам Гусєву, Виноградовій, Шварцу та іншим “вести активніше пропаганду в Києві, Харкові, Одесі, Миколаєві, Херсоні, Катеринославі, як найреволюційніших, щоб вирвати ініціативу в сепаратистів, оганьбити чи узурпувати їхні кличі і охорошити їх більш злободенними в поточному номенті, ловити сепаратистів на словах, націоналів ярликувати ганьбою, не виз­навати їх як соціал-демократів і соціал-революціонерів, бо влада Рад належить російським пролетарям, як передовому загонові революції, та тим, хто її повністю підтримує”.  Він радив агентам полемізувати тільки в розрізі “двох тактик”, категорично забороняючи ділити проле­таріат за національними ознаками, що являють собою “карикатурні глупості”, та одночасно наказував  Сафору з Берна в Цюріху познайомитися з Донцовим, залучити його до спільної боротьби та переконати в її доцільності і тут же - Лолі: "Тішуся, що ви боретеся із Донцовим, бо його лозунги “національної мови й культури” є буржуазним обманом, а виступ пана Юркевича про “націю-міщанство” чи “національні питання” можуть вирішуватися лише при соціалізмі, а не в боротьбі за нього.”

Характеризують його і подальші викази: “Національні мови, культури та інші атрибути - це зашкарублість базік, головотяпство ухилістів, во­ни, як і поділ шкільної справи в Росії, архінедопустимі! Фунда­тором шкіл може вважатися тільки передовий російський пролетаріат і його диктатура”. В наказі дружині Інесі Арманд: “Негайно перекласти на українську мову цього мого листа, підписати хоч би й підставними українцями, - може Лолею – Степанюком, і негайно вислати за кордон зі штампом місцевої пошти на ім’я ЦО”.  Отакий же наказ і в Катерино­слав Петровському, в Харків - Гопнер: "…бо дуже важливо тепер, щоб прозвучав із уст українського середовища протест проти сепаратистів на чолі з паном Юркевичем...” Не можу замовчати вам і написаного та присланого ним тексту для виступу в Державній Думі тому ж Петровському, як агентові, чи трохи пізнішої поради тій же Арманд: "…нарочито зустрітися в Цюріху з українськими соціал-демократами, розколоти їх будь-якою ціною, прикласти максимум зусиль для організації між ними хоч малої