Джон Б. Джудіс - Великий вибух популізму. Як економічна криза змінила світову політику

Називаючи такі відсотки, Земмур, можливо, і перебільшив ті перешкоди, з якими стикається «Національний фронт», перетягуючи на свій бік більшість, але, як показали грудневі вибори, наразі в підтримці партії є певні межі, навіть серед тих, хто поділяє її позицію щодо імміграції та ісламу. Марін Ле Пен та коло її радників на чолі з Філіппо прагнули змістити акценти в партійній позиції з імміграції та ісламу на економіку та євроскептицизм. Марін Ле Пен радо вітала голосування Великої Британії щодо виходу з ЄС і закликала до проведення аналогічного референдуму у Франції.

Коли я брав інтерв’ю в Себастьєна Шену[352], який, як уважають, має шанси керувати президентською кампанією Ле Пен, він сказав, що його привабили євроскептицизм партії та відмова Марін Ле Пен боротися проти одностатевих шлюбів. Майже до середини інтерв’ю він навіть не згадував про імміграцію чи біженців, а коли я поставив конкретне запитання щодо позиції «Національного фронту», він почав ремствувати щодо демонізації партії в цьому аспекті. «Ми не збираємося викидати іммігрантів», — сказав він. Він також назвав недоречними будь-які порівняння Марін Ле Пен із Дональдом Трампом. «Ми не почуваємося близькими до нього, — зазначив він. — Приберіть Т і Р — і ви отримаєте „Союз за народний рух“»[353].

Але активні прибічники партії, як і раніше, керуються неприйняттям імміграції та ісламу. У лютому я відвідав регіональний з’їзд «Національного фронту» в Енен-Бомоні й узяв інтерв’ю в кількох місцевих лідерів та рядових членів «Національного фронту». Коли я запитував, чому вони приєдналися до партії, вони незмінно згадували передусім імміграцію. Муніципальний радник Антуан Голліо сказав: «Саме боротьба з імміграцією — те головне, що привабило мене в „Національному фронті“. Саме звідти йде небезпека». Коли я спитав його, чи привабив «Національний фронт» колишніх соціалістів і комуністів, він відповів: «Ми залучили декого з правих і декого з лівих, але загалом із обох боків. Найбільше людей привертає питання імміграції»[354].

На півдні електорат партії серед представників малого бізнесу та літніх людей дотримується старих лібертаріанських антиподаткових економічних поглядів, які раніше були притаманні «Національному фронту», і скептично ставиться до лівого націоналізму Філіппо. Католики — прибічники партії на півдні (зокрема племінниця Ле Пен Маріон Марешаль-Ле Пен, яка є членом парламенту та віце-президентом «Національного фронту») — не сприймають космополітичних поглядів Марін Ле Пен на аборти та одностатеві шлюби. Дехто з її провідних радників, зокрема Філіппо та Себастьєн Шену — геї, що спонукало її батька обурюватися доччиним «гей-лобі»[355]. Маріон Марешаль-Ле Пен та близькі до неї партійці також відкидають запропонований Філіппо акцент на економічному націоналізмі. «Безробіття — на третьому місці після безпеки та ідентичності, — сказала Маріон. — Батько боїться, що дочка носитиме хіджаб. І байдуже, купить вона його за франки чи за євро»[356]. Після нападу в Ніцці Марін Ле Пен наголосила на «ісламському фундаменталізмі», тоді як її племінниця сформулювала проблему так: «християни проти мусульман». «Християни мають згуртуватися й чинити опір мусульманам», — заявила вона[357].

Але навіть під загрозою внутрішньої опозиції Марін Ле Пен та її радники рішуче налаштовані пом’якшити її імідж. У січні «Національний фронт» представив новий плакат кампанії. На ньому зображено задумливу Ле Пен на тлі сільської місцевості. Заголовок, написаний великими білими літерами, звучить так: «La France Apaisee», що означає «Спокійна Франція», або «Заспокоєна Франція». Цей плакат нагадує плакат Міттерана 1981 року, у якому йшлося про «Force Tranquille», або «заспокійливу силу». Обидва плакати мали переконати виборців, що кандидати — не екстремісти, які загрожуватимуть демократії та громадському порядку.

Із таким підходом Марін Ле Пен ризикує розмити популістський меседж партії та занадто віддалитися від її електоральної бази. Буве каже: «Такі слогани — із розряду гасел звичайних політиків. Якщо вона стане звичайним політиком, то втратить те цікаве, що в ній є, — здатність прориватися, щоб зруйнувати систему»[358]. Але з наближенням президентських виборів 2017 року Марін Ле Пен непохитна: «Національний фронт» має виглядати «такою самою партією, як і будь-яка інша».

Кампанію Дональда Трампа в США, праві популістські партії в Європі та навіть лівоцентристський «Рух п’яти зірок» часто прирівнюють до фашистів 1920-х років. Колишній міністр праці Роберт Райх називає колонку «Дональд Трамп: американський фашист»[359]. «Так, Дональд Трамп — фашист», — заявляє Джаміль Сміт у The New Republic[360]. Міністр фінансів Німеччини Вольфґанґ Шойбле назвав «Національний фронт» «не правою партією, а... фашистською, екстремістською партією»[361]. Нідерландський філософ Роб Ріман звинуватив Партію свободи Герта Вілдерса в тому, що вона є «фашистським рухом»[362]. Британський Spectator назвав Беппе Ґрілло «новим італійським Муссоліні»[363]. Прикладів доволі.

Термін «фашизм» подібний до терміна «популізм». Важко вирізнити набір ознак, які характеризують виключно фашистський рух чи партію. Нацистська партія зробила офірним цапом зовнішню групу — євреїв. Фашистська партія Муссоліні спочатку не вирізняла етнічну чи національну належність. Однак, безумовно, є певна подібність між деякими сьогоднішніми популістськими кампаніями та деякими міжвоєнними фашистськими утвореннями: значення харизматичного лідера (Трамп, Ле Пен, Вілдерс, Ґрілло); нехтування демократичними нормами (Трамп); перетворення на ворога певної зовнішньої групи (Трамп, Ле Пен, Фарадж із Партії незалежності Сполученого Королівства, Вілдерс, Данська народна партія). Однак є дві основні історичні відмінності між сьогоднішнім популізмом у