Іванна Боразан - Ігри долі

— До речі, — продовжував розмову Андрій, — гарне ім’я Аня. Воно дуже личить тобі.

— Дякую, — тихенько промовила Аня.

— А хто придумав його тобі дати? — запитав Андрій і пристально на неї подивився.

«Якась підказка має бути у її поведінці», — думав він.

— Мені здається, що це Марія. Так? — і дівчина подивилася на подругу, шукаючи підтримку.

Марія все зрозуміла.

— Можливо, і я. Але яка різниця?

— Правильно говориш: яка різниця! Гарній дівчині — гарне ім’я, — сказав Андрій і поглянув на Аню.

Та, у свою чергу, аж зашарілася під його пильном поглядом.

— Годі мучити дівчину, — перервала допит Андрія Марія, — хіба ти не бачиш, як вона зніяковіла.

— Пробачте! Я не хотів бути грубим, — виправдовувався Андрій, — просто мені цікаво.

— Так що, Анюто, ти мені пробачаєш?

— Мені нічого вам пробачити. Все гаразд, — відповіла дівчина.

— Тоді мир! Але у мене одне зауваження: будь ласка, не говори мені на ви. Ми живемо під одним дахом, тому формальності тут ні до чого. Домовилися?

— Так, — лаконічно відповіла Аня, — я постараюся. І ледь посміхнулася.

Вона не знала, як поводитися з господарем будинку. Він, зазвичай, її уникав без причин. А тут сам захотів вести розмову і навіть запропонував провести разом увікенд. Що б це могло означати?

Андрію ця ледь помітна усмішка говорила про те, що ця дівчина йому довіряє. Але як вона помиляється…

Ця дівчина, як дитина, починає пізнавати світ. Вона ще не знає, що він, зазвичай, не такий, як здається на перший погляд. У ньому багато лицемірства, жорстокості, ненависті, а так мало любові, довіри й звичайного людського тепла…

Суботній ранок виявився напрочуд погожим. Яскраво світило сонечко, але повітря не було задушливе. З боку моря задував свіжий вітерець.

Андрій прокинувся першим у будинку. Одягнувся. Попив на кухні кави і залишив на столі записку своїм дівчатам про те, що він їх чекає на схилі, недалеко біля їхнього будинку.

Здивовані жінки попрямували до місця зустрічі.

І їх чекав сюрприз… яхта з білими вітрилами! «Морська прогулянка! Як чудово! — в унісон думали подруги.

Андрій увічливо провів дівчат на палубу. Познайомив з капітаном. І вони відплили від берега.

Чорне море! … здавна вважалося, що це море непривітне. Навіть перша його назва була «Pontos Axeinos», що перекладається, як Негостинне море. Шторми так лякали турецьких мореплавців, що вони дали морю назву «Kara Deniz», що означає Чорне або Погане море.

Та зараз, дивлячись на спокійну гладь моря, не можна повірити, що насправді воно таке «погане».

Але що тоді так розхвилювало нашу героїню? Дивлячись, як борти яхти розсікають поверхню моря, Аня змінила вираз обличчя. З веселого й життєрадісного воно перетворилося на похмуре й тривожне. Це не пройшло непоміченим. Як Марія, так і Андрій, які стояли порч, побачили раптову зміну поведінки Ані. На неї напав страх і розпач. І головне, ніхто не бачив причини такої переміни. Усе було, як і раніше.

Андрій переглянувся з Марією. Обоє хотіли побачити в один одному хоча б якесь розуміння того, що сталося. Але обоє навіть не здогадувалися, що ж так налякало дівчину.

Коли брат з сестрою гадали, що трапилося, Анні ставало ще гірше. Вона зблідла, страх читався у очах, її охопила паніка. Було відчуття, ніби вона задихається. Все більше і більше набирала повітря у свої легені. Та це не допомагало. Здавалося, невідомі сили тягнули її на дно безодні, де всюди пітьма і немає чим дихати. Все тіло починає несамовито боліти, але це триває кілька хвилин, а далі… а далі забуття.

Андрій саме встиг підхопити Анну, коли вона втрачала свідомість. Він відніс її в затишну каюту і залишив під пильним оком Марії.

Вона давала Анні і нюхати нашатир, і робила компреси та ще й жалібно приговорювала:

— Бідна моя дівчинка. Що ж з тобою трапилося?

Поступово на блідо-мертвому обличчя показалися ознаки життя. Аня відкрила очі. Одразу її тіло і розум охопив страх. Але побачивши знайоме привітне обличчя Марії, він вмить відступив.

Марія так зраділа, що на весь голос закричала:

— Андрій! Андрійку! Наша дівчинка отямилася! Ходи сюди швиденько!

Андрій стояв на палубі. Він ніяк не міг збагнути, що так налякало й довело до такого стану Аню. Акули тут не водяться. Немає ніяких ознак шторму. Що ж трапилося? Аж тут він почув, як його кличе Марія. «Отямилася. Ну, нарешті. Зараз довідаємося причину такого її стану», — думав Андрій, спускаючись у каюту.

Аня все ще лежала на канапі. Дбайлива Марія накрила її покривалом. Її обличчя все ж таки залишалося блідим. Губи, які перед тим були блідо-зеленого відтінку, тепер повернули собі знову спокусливо-рожевий колір. Під очима з’явилися темні круги. А очі бігали зі сторини в сторону, ніби шукаючи відповіді на запитання: що тут трапилося?

Стривожений Андрій підсів на канапу біля хворої і взяв за руку. Марія ж продовжувала стояти.

Аня подивилася спочатку на Марію, а потім на Андрія, зупинивши на ньому свій погляд і тихенько промовила:

— Я завдаю вам стільки клопоту, в ви такі добрі до мене.

І її очі налилися сльозами.

— Тихенько. Не плач. — заспокоювала Марія дівчину, гладячи її по волоссю. — Ти нас трохи налякала. Що тебе так налякало?

— Я й сама нічого не розумію. Просто було якесь дивне відчуття… ніби… ніби