Наталія Хаммоуда - Мереживо людських доль

Я тихою чорною тінню сповзла по стіні. У грудях пекло. У скронях гупало кілька десятків пневматичних молотків. Серце, здалося, вирветься із грудей. А чолов’яги все ще не помічали мене і продовжували свою безсоромну оргію, та з такою пристрастю, наче то був останній статевий акт у їхньому житті.

(Боже, про що я?) То ж не просто якісь посторонні геї, яких показують у порнофільмах для збоченців, і до яких мені нема взагалі справи. То мій чоловік! Людина, якій я віддала добрячий шмат свого життя, клялась у коханні, і не просто клялась — я насправді його все життя кохаю. І що ж тепер? Він гей?! Він не просто зрадив мені. До зрад я уже звикла. Він зрадив мені з чоловіком, і мені навіть не цікаво, хто той, інший… Сам факт того, що він замінив мене волосатим стокілограмовим чолов’ягою довів мене до нудоти. Аж затулила рота рукою, коли щось гаряче підступило до горла. А що було б, якби я не дізналась? Він повернувся б, як завжди, і пхався б до мене зі своїми ласками. А я? Я, нічого не підозрюючи, цілувала б його, голубила, торкалася б тих частин тіла, які він встромляв хто зна куди і кому. Фуууу, яка гидота…

Я вже не пам’ятаю, як я піднялась із червоного килима. Перші кроки були страшенно важкими. Я ішла, здавалось, відбиваючись від стіни в стіну. Перед очима все пливло, пересохле горло просило хоч краплю води, а мені хотілось напитись отрути і забути весь той жах, і той сором, який я тільки що побачила.

В голові крутились запитання: що буде далі? як признатись чоловіку, що все знаю? скільки вже тягнеться все це неподобство? Відповідей ані однієї. А ще, наче щось кольнуло біля серця: SMS-ки. Що тоді означають вони? Якщо чоловік хотів, щоб я це все побачила, то був би вибрав якусь іншу методику. Грати брудно не в його правилах, яким би він уже поганим не був.

Втікати! Втікати з цього готелю, з цього триклятого міста, від цих збоченців, і від самої себе. Останнє, мабуть, буде зробити найважче, але вихід мусить бути. Тільки який? Де він?

У незнайомому місті, у невідомому напрямку я бігла дорогою вистеленою бруківкою, спотикаючись і викручуючи ноги на високих підборах. В моєму мозку був визначений напрямок — «Залізничний вокзал», але куди насправді я йшла, тоді я не знала. Капці муляли. Тоді вони були зовсім недоречними, тому й полетіли в першу зустрічну урну для сміття. На щастя, перехожих в ту пору було мало, хоча й ті, поодинокі, що зустрічались мені на шляху, дивились на мене як на божевільну, чи принаймні на добряче п’яну багату даму, яку зовнішній вигляд зовсім не цікавить, та ще й гойдяється у всі чотири сторони. Єдина відміна, що багаті дами їздять на Бентлі чи Мерсах, а я йшла пішки…

Добігши до невеликого моста на річці… я зупинилась на краю. Повний місяць великою золотавою плямою гойдався на спокійному плесі. Чудова нічка, зорі такі наче прямісінько над головою: великі і низькі. Здається, потягнись і дістанеш. Навіть через заслонені сльозами очі я бачила всю красу того осіннього вечора. Здавалося б: такий делікатний момент, а вона на зорі заглядає. Але чомусь саме тоді я побачила ту красу, якої не бачила, не помічала вже довгі роки. В таку ніч не гріх і померти. А що, якщо зробити це прямо тут і зараз, кинувшись із моста? Це було б полегшенням і для мене, і для мого чоловіка, бо пояснення того, що сталось, колись все одно неминуче.

Я стояла на мості, спершись на коване поруччя. Стояла, вдивляючись у воду, і час від часу роззираючись навсібіч, спостерігала, як гасить місто останні вогники. Було далеко за північ. Перехожих також уже не було. Навіть той, старий, що вигулюючи собаку крутився надовкола мене майже півгодини, розздивляючись з усіх сторін наче на повію, після телефонного дзвінка (мабуть від дружини) також поспішив додому.

Сама. Тепер ніхто і ніщо мене не зупинить. Ось, тільки б перелізти через поруччя, а там вже легше. Кинусь у річку, хай несе вода моє тіло, бо воно нікому не потрібне. А душа… душа, можливо, знайде собі притулок у кращому світі.

Перекинула ногу через поруччя. О, дідько, і спідниця, як навмисне, вузька. Якби знала наперед свою долю — одягла б штани. Задерла спідницю, все одно ніхто не бачить. Перелізла, хоч було нелегко. Стою, тримаючись за залізо і дивлюсь у воду. Вітер, що знявся раптово, розвіває волосся на всі боки. Вдолині блищить вода, тече швидко, але спокійно.

Відпускаю життя, лечу у бездну: дитинство, юність, парк, у якому зустрічались із чоловіком, весілля — все пробігло перед очима. Шубовсть… і невагомість. Холодна вода обвиває моє тіло. Я ще чітко чую усі довколишні звуки, і бачу крізь воду тільки чорне дно. Я іду до дна і навіть не противлюсь земному тяжінню. Я, наче глиба, прорізаючи воду несусь вниз, щоб вже більше ніколи не вернутись у цей химерний світ. Так буде легше всім, а насамперед мені самій. Мозок ще не перестав працювати, значить, я ще жива. (Не так то вже й легко померти, як здається.)

Я ще затримую подих, але десь глибоко у грудях вже починає стискати. Я випускаю останнє повітря, яке розлітається довкола мене мереживом більших та менших кульок, і летить кудись догори. Легко.

Мені так легко, як ніколи ще не було. І… мамина тепла рука вже тягне мене вгору. Тягне з усієї сили, як тягнула колись, коли я малою упала у глибокий рів. Стоп! Звідки тут мама? Я ж уже на цьому світі, а мама ще на тому. Я нічого не розумію, але відчуваю, як хтось кричить мені голосно у вухо: «Ти здуріла? Що, життя немиле?» Ті слова супроводжуються ляпасами по обох щоках і холодним тремом від вітру, що пробіг по всьому тілу. А далі темінь…

…Переді мною біло. Я бачу ту білизну через заплющені повіки. Вона ріже очі відбиваючи світло-червоним, і я не можу їх розплющити. Світло чи то сонце, я не розумію. Пекло чи рай?