ПерсеФона - Сховай мене від темряви

— Що ви таке?! — Спитав якийсь чоловік. Ми утрьох мовчки переглянулися. Що ми й справді? Серафим з обмеженими можливостями. Воскреслий парубок без особових здібностей, окрім гігантського зросту і потужної фізичної сили. Я, ламія в минулому, а тепер бачу привидів. Та і додати більше нічого.

Висока стеля храму почала тріскотіти. Вікна хрустіли під натиском невідомої сили.

— Ховайтеся! — Крикнув Ілай. — Ховайтесь де, хто може! Підіймайтеся хутчіше на другий поверх! Ну ж бо! — Але ніхто не рушив з місця. Вікна репнули й скло на них вмить вилетіло зі свистом. Це дало поштовх, люди з криками помчалися до сходинок.

— Веди її скоріше через задні двері, Вадиме!

— Ні, що ти робиш. Я нікуди не піду. Чому ти тут залишаєшся?

— Я зможу її затримати, ненадовго. Вибач, друже! — Сказав він Вадиму і притягнув мене до себе. — Якщо це остання наша зустріч… Я хочу запам’ятати її такою. — Він поцілував мене. Не як іншого разу, а по — хлоп’яцькі п’янко.

— Йди. Уводь її! — Голос Ілая забарвився хрипотою. Останнє, що я бачила, як він випустив кігті. Двері храму впали з петель так легко, немов і не стояли там зовсім. Щось, в дивовижно білому вбрані впливло всередину.

Ми бігли під громом і блискавкою. Дощ ледве накрапував. Навколо розлилися холодні калюжі. Вадим з розбігу розштовхував покійниць. Вони в’яло слідували за нами, істоти були наче в дурмані, мугикали якусь мелодію. Все йшло наче непогано. Ми майже дісталися Дівочого Поля, коли перед нами повстало троє ламій. Одна з них мала зовнішність (тобто верхня її частина) Льоки. Дві інші — дівчата з театру: моя колишня учениця Ганна та Мар’яна — личко — серденько. Дух Льоки переродився врешті в істоту, якої належало вбивати.

— Куди ж ти, любий? — Вона оголила потворні ікла. — Я думала, у нас справжнє кохання? А тепер я засмагаю під повним місяцем, а моє тіло десь саме бродить, воно стало нічим. А я, поглянь на мене, чи я тобі не подобаюся? — Дві інші зареготали. Вадим був спантеличений. Може він і не кохав Льоку, але ж мав якісь ніжні до неї почуття. І ще я знала, бачила по очах, його душила почуття провини перед нею.

— Мені шкода. — Відповів він.

— А мені ні, мій прекрасний принц. Володар хоче твою голову.

— Біжи Полю! Біжи й не зупиняйся! Я бачила як дві ламії схопили за руки Вадима. Вони були молоді та напрочуд сильними. Гнів вірував в їх очах. Я бігла до цих клятих вогнищ. Адже залишилася сама.

Ілай ніколи не думав про смерть. Він взагалі не знав її. Смерть людей сприймав як звичайний цикл життєвого виру. Вони помирали, перероджувалися, або ж залишалися у потойбічному світі. А що буде з ним? Господь нікого не створив безсмертним. Всі помирали та куди потрапить він? Адже мав задовге і дивовижне життя. Зараз він лежав в калюжі власної крові. Сватія добре пошматувала його. Він закрив очі перед останнім смертельним ударом потвори…

Вадим завжди думав про смерть. Це від того, що вже зустрічав її. Помирати було легко, а от відродитися важко. Ти відчуваєш родову біль матері, коли повертаєшся на землю. Він не відразу навіть згадав себе і своє життя. Довго не сприймав почуте від Ілая. Але потроху пам’ять поверталася. Він не міг повірити, що утнув таке — зарізав сам себе. Відьма обіцяла, що після цієї жертви він зможе ожити, так і сталося. А Поліна стане його, це не судилося. Ламії добряче подерли його. Вже майже непритомного притягнули на Дівоче Поле. Коло вогнищ проходив древній вінчальний обряд, Вартові готувалися закінчити ворожіння. Пан стояв на голову вище за всіх і тримав за руки Поліну, та дивилася йому в очі. Далі він знепритомнів…

Наївною я себе ніколи не вважала, але надмірно впевненою, іноді, так. Я до того, що мені здавалося, ніби все буде добре. Я підпалюватиму те багаття. Настане світанок і всі істоти зникнуть. Ілай покінчить із блідоликою сватією, яка ж вона страшна! Вадим переможе трьох (!) ламій. Мені хотілося в це вірити. На Дівочому Полі володарював Пан в образі Вартового. Побачивши мене він привітливо протягнув руки. Інші дев’ять Вартових утворили напів коло. Біля ніг кожного був розпалений вогник. Вони повторювали якісь закляття в унісон один одному. Робили рухи над полум’ям, в руках кожного було по кинджалу. Тільки тепер до мене дійшло, яку мелодію мугикали покійниці — давно забутий весільний марш Мендельсона. Жодної потвори або мерця тут не було. Я уповільнила кроки. Все, що відбувалося було добре сплановано Паном і я сама прийшла до нього. Добровільно. Він стояв коло вогнищ. І раптом до мене дійшло, що саме це створіння — моя доля. Його голос був ласкавим і шепотів вночі мені на вухо приємні слова. Все, що відбувалося зі мною до цього моменту, було довгим шляхом до нього. Як же я раніше не зрозуміла це? Позаду мене ламії тягнули тіло Вадима. Він був ще живий, ледве рухався. Вони поставили його на коліна. Голова мого друга гойдалася в безсилі. Але мені було байдуже. Я з блаженною усмішкою на вустах прилинула до Пана. Він обійняв мене своїми ручищами й вдихнув запах мого волосся. Воно поволі розпустилося і вогняні пасма огорнули нас. Льока усміхалася. Вона, здається, смакувала цей момент. Думаю, подруга ненавиділа мене ще за життя, і після смерті зберігає образу. Тільки на що? Та і хіба є мені до цього діло? Чому королеву повинна турбувати мерзота.

— Навіщо він тобі? — Спитала я у свого нового нареченого. — Вбий його.

— Так, люба моя. Обов'язково, адже він найважливіший гість на нашому вінчанні, а точніше його голова.

— Найважливіший гість? Ця комаха?

— Я намагався це тобі вже розповісти. Тоді в хатинці, ти не готова була слухати. Цей парубоче, колись дуже давно склав пакт з відьмою: його і твоя душі, будуть пов'язані й в цьому і в тому світі. За умови, якщо він принесе себе в жертву,