Володимир Григорович Рутковський - Вогонь до вогню

— Може бути, — згодився Володимир.

— А я чув, — подав голос Дмитро Брянський, — що далеко не всі в землі київській скаржаться на татарські набіги. Є й такі, що…

Великий князь поморщився.

— Помовч, — звелів він Дмитрові. — Не лізь поперед князя київського у його справи. А ти, Володко, продовжуй, коли є що.

— Та я, власне, великий князю, хотів якраз приступити до того, про що тільки-но почав говорити князь брянський.

— Говори, — дозволив Ольгерд.

— Отже, скарги наші тривали майже до осені минулого року. Якраз до того часу, коли князь Боброк сів на канівський стіл. — Володимир трохи подумав і уточнив: — на стіл своїх предків. Він зумів так домовитися з бродниками, котрі осіли на його землі і довкола неї, що ті обрали його своїм отаманом.

— Пізнаю князя Боброка, — схвально прогудів Кейстут, не розплющуючи очей. Один з ударів тевтонського меча призвів до того, що в князя троцького час від часу починала боліти голова. І, щоб зменшити ті болі, Кейстут заплющував очі. Згодом це увійшло у звичку.

— То князь Воброк зібрав їх у збройні ватаги і послав на порубіжжя доглядати за діями татар, як ханських, так і вільних. І не лише наглядати… Хочу сказати, що ці ватаги князя Боброка виявили себе якнайкраще. Вони не бояться виходити на рать навіть з набагато численнішими татарськими ватагами, і нерідко вступають у прю з тими руськими бродниками, які подалися в степ, не бажаючи стати під князеву руку. Так що тепер татарські наскоки можна перелічити на пальцях.

— Отже, ти твердиш, ніби на київському порубіжжі тиша і спокій, — сказав великий князь. — І нам, виходить, тут робити нічого. Чи не так?

Володимир посміхнувся і стенув плечима.

— Я цього не казав, великий княже, — заперечив він. — Навпаки, гадаю, що незабаром скарги знову відновляться. Але вже не з нашого боку, а з татарського, — і посмішка знову з’явилася на його вустах. — Татарські мурзи жалітимуться на дії руських ватаг Боброка.

— І скільки людей у тих його ватагах? — поцікавився Коріят.

— Тисяч зо три набереться, — відказав Володимир і повернувся до Боброка. — Так, княже?

Боброк кивнув головою.

— І це лише ті, хто хоч сьогодні готовий сісти в сідло. Кожен з них, коли ще бродникував, навчився відбиватися від двох, а то й більше татар. А зібравшись разом, вони не поступляться й туменові.

Князь брянський обійняв Боброка за плечі.

— Молодець, Дмитре, — голосно сказав він. — Шкода, що тебе не було зі мною на Сеймі!

— Молодець то молодець, — незадоволено обізвався Любарт. — Але як би татарове не озвіріли і не посунули на князівство київське усією Ордою, а заодно і на Волинь.

Князі перезирнулися. Це було щось нове. Раніше Любарт ніколи не висловлював вголос своїх побоювань. Схоже, ляхи з татарами домучили його до краю.

— А й справді, Володко, — зацікавився великий князь. — Може таке бути?

— Навряд чи зараз це можливо, — відказав Володимир. — Канівські бродники здебільшого просуваються понад Дніпром та Інгульцем, у бік володінь очаківського хана Хаджибея. А ці володіння не сусідять з землями князя Любарта. Його сусідом є подільський хан Солтан. А з людьми цього хана канівські бродники досі сусідили без особливих сутичок. Так що, дядьку Любарте, коли у вас щось станеться, то канівські ватаги тут ні до чого.

— І на цьому спасибі, — сердито буркнув Любарт.

— Інша справа, коли хани об’єднаються, — продовжував Володимир. — От тоді київській та волинській землям доведеться або негайно сплачувати ясир, або терпіти спустошливі набіги. А вони, — Володимир обвів поглядом усіх князів, — вже об’єдналися. Як доносять вивідники князя Боброка, десять днів тому зібралися біля Копанки на Дністрі нащадки войовничого хана Ногая — Хаджибей, Котлабуга і Солтан. Брати домовилися, що як тільки київський, волинський чи ще якийсь князь з’явиться в степу, вони негайно зливаються в одну орду і оружно йдуть на нього. При цьому, як доносять Боброкові люди, очаківський хан сказав таке: ми терпіли, коли Любарт сідав на волинсько-галицький стіл, терпіли, коли литовський князь виганяв з київського столу нашого Федірка, проте нашому терпінню настав кінець. Тепер ми змушені йти на будь-кого, хто накине своє заздрісне око на наші землі. Підемо навіть тоді, коли за нападником стоятиме стотисячне військо. А Котлабуга додав, що не час чекати, доки нападники зберуть стотисячне військо, а треба бити їх поодинці, доки вони ще не об’єдналися.

— Овва! — насмішкувато мовив Кейстут. — То ти, Володко, швиденько збирай ясир, аби задобрити своїх ханів, а я тим часом, поки ще не пізно, тікатиму в свою троцьку землю.

Ольгерд зблиснув очима з-під важких повік.

— Зачекай втікати один, брате, — застеріг він. — Може, нам всім доведеться це робити. Але спочатку давай вислухаємо, що нам порадить князь київський.

— Давай, — згодився Кейстут. — То що скажеш, Володко?

— Моя думка така, — відказав Володимир. — Треба зібрати все, що маємо, і рушити в степ.

Любарт з-під лоба подивився на київського князя.

— І з чого ти виходиш? — запитав він.

— З того, що поодинці нікому з нас впоратися з ханами не вдасться. Ні тобі, дядьку Любарте, з Султаном, ні мені з Хаджибеєм. А ще за ними стоїть Котлабуга, котрого побоюються навіть угри з чехами. Тож примучити їх маємо лише спільними силами. І тоді