Джон Гришем - Інформатор

окрім того, що я була за кермом, а Гюго — на місці пасажира. Зараз це не має значення, хоча я пам’ятатиму про це до останнього подиху. Я б дуже хотіла побачити вас, обійняти тебе та дітей. Люблю вас усіх і з нетерпінням чекаю на зустріч. Вибач, що пропущу похорон завтра. Від самої думки про це на очі навертаються сльози. Я часто плачу, але, напевно, не так багато, як ти. Моє серце розривається, коли я думаю про тебе чи про дітей. Ти в моєму серці та молитвах.

З любов’ю

Лейсі

Минуло двадцять чотири години, а на лист так і ніхто й не відповів.

Поминальна служба за Г’юго Хетчем почалася в суботу о чотирнадцятій у приміському храмі, що був сучасним і просторим: міг одночасно вмістити близько двох тисяч людей. Г’юго і Верна долучилися до громади «Ворота Скинія» вже давно, хоча й не були надто активними її учасниками. Парафіянами храму були практично всі афроамериканці, багато членів родини та більшість їхніх друзів теж ходили туди. Рівно о 14:00 присутні зайняли свої місця у мовчазній тузі, передчуваючи хвилю емоцій, що чекає на них попереду. Храм був заповнений: вільних місць було зовсім небагато.

Спершу на великому екрані, влаштованому над кафедрою проповідника, продемонстрували слайд-шоу. З колонок лунала скорботна мелодія, що супроводжувала слайди з фотографіями Г’юго, кожне з яких було болісним нагадуванням його передчасної смерті. Г’юго, коли він був гарненьким немовлям; беззубий Г’юго в початковій школі; Г’юго грає в футбол; Г’юго в день весілля; Г’юго бавиться зі своїми дітьми. Безліч фотографій, що викликали море сліз, та це був лише початок поминальної служби. Коли, врешті, емоційно виснажливі тридцять хвилин минули, екран зник, поступившись місцем церковному хору, що складався з сотні співаків, кожен з яких був одягнений у красиву темно-червону мантію. Хор розпочав свій міні-концерт тихою похоронною піснею, а завершив гучним ритмічним госпелом, якому підспівували усі парафіяни.

У натовпі виднілося й кілька білих облич. Майкл і його дружина сиділи у першому ряду на довгій, широкій лавці. Оглянувшись навколо, він побачив кількох колег з РСП. Майкл звернув увагу, що більшість білих сиділи на балконі, ніби намагалися відмежуватися від того, що відбувалося знизу. Майкл, дитя 1960-х і Джима Кроу, вбачав іронію в тому, що темношкірим дісталися найкращі місця, в той час як усіх білих відправили на балкон.

Десь за годину настала черга преподобного виголосити промову, яка тривала близько п’ятнадцяти хвилин. Талановитий досвідчений оратор із сильним баритоном підтримав близьких померлого, що змусило натовп ще дужче розплакатися. Першим надгробне слово сказав старший брат Г’юго; він розповідав кумедні випадки з їхнього дитинства, і до середини виступу вже сам не міг стримати сліз. Наступним був шкільний тренер з футболу, міцний і зазвичай стриманий білий чоловік, який ледь витиснув із себе три речення, а далі затнувся і розридався, як дитя. Третю промову виголосив товариш Г’юго, з яким вони разом грали за Флориду. Четверту — професор з університету. Потім співачка сопрано виконала «Коли на цей світ дивлюсь я, Всемогутній Боже», і на той час, коли вона закінчила, в залі не залишилося жодної людини, яка б не зронила сльози, включаючи й саму співачку.

Верна, що сиділа у центрі першого ряду, трималася мужньо. Її оточувала родина, а двоє старших діток сиділи поряд. Тітка тримала на колінах Піппін і ще одного малюка. В той час, коли всі навколо ридали, Верна не відводила погляду від труни, що стояла за три метри від неї, й мовчки витирала очі.

Прислухавшись до дружньої поради лікаря, вона, всупереч традиції, вирішила закрити труну. Велике гарне фото її чоловіка стояло поряд на штативі.

До середини служби Майкл не міг втриматися, щоб не глянути на годинник. Він вважав себе набожним пресвітеріанином, а в його церкві проповіді були чітко лімітовані за часом — до двадцяти хвилин, весільні церемонії — до тридцяти, і якщо поминальна служба затягувалася до сорока п’яти хвилин, хтось мав отримати за це прочуханку. Та цього дня в церкві «Ворота Скинія» час не мав значення.

П’ятим говорив кузен, що відсидів у в’язниці за наркотики, завдяки Г’юго зав’язав і знайшов роботу. Загалом церемонія була доволі зворушливою, але за дві години Майклу нестерпно хотілося піти звідси. Звісно, сидіти тут набагато легше, ніж хвилюватися, стоячи за кафедрою. Родина Хетчів звернулася до нього із пропозицією сказати кілька слів на похороні, але згодом Верна попросила цього не робити. Майкл розумів, що вона на нього ображена. Смерть Г’юго, аварія чи що б там не було — цього можна було уникнути, якби бос не втягнув його в цю небезпечну справу. Старший брат Г’юго телефонував двічі, цікавився, чому той поїхав у резервацію так пізно вночі. Родина потрохи відходила від шоку — і посипалися запитання. Майкл відчував наближення неприємностей.

Шоста і остання надгробна промова була від Родеріка, старшого сина Г’юго і Верни. Він присвятив батьку три сторінки, які зачитав преподобний. Навіть Майкл Гейсмер, стриманий пресвітеріанин, врешті не зумів стримати емоції.

Святий отець завершив церемонію довгою молитвою і, під спів хору, труну із Г’юго понесли повз ряди церковних лавок. Слідом, тримаючи дітей за руки, ішла Верна, сповнена рішучості, з високо піднятою головою, хоча по її щоках струменіли сльози. За нею рушили члени родини, які навіть не намагалися стримувати емоції.

Люди в скорботі залишили будівлю і розбрелися по паркувальному майданчику. Більшість із них знову зустрінуться за півгодини на кладовищі, де на них чекає ще одна довга і емоційна церемонія