Ярина Каторож - Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2

Але він явно був одним з найавторитетніших і, що найхарактерніше, переважно займався навчанням молодших побратимів. Він зовсім не виглядав на свій вік — мав підтягнуте сухорляве тіло та обличчя майже без зморщок. Рухи його були граційними та виваженими — Благодар завше ступав та рухався, мовби плив. Але геть не повільно, просто — красиво.

Коли я почув, хто приїхав до Мурового, то побіг сказати батькам і одразу ж влетів чолом в одвірок. Напевне, чарівно рухатись теж треба вчитися. Тепер у мене на лобі була чимала ґуля, яку ледь приховував чуб.

Одягнений Благодар був у білий одяг — туніку та штани, заправлені в високі темно-сірі шкіряні чоботи. Туніка була розшита золотими нитками. Візерунки вишивки — геометричні, багатолінійні, характерні для центральної Патрії. Чоботи Стожара були добротними, але явно пройшли багато доріг. Зараз Благодар приїхав на коні, адже поспішав, але зазвичай цей Стожар мандрував країною пішки.

Ми сиділи в саду дому моїх батьків, просто на розстелених на траві килимках. Про це попросив Благодар. Сонце світило яскраво, було тепло, але завдяки прохолодному вітерцю не виникало нестерпної спеки. Перед нами стояли дзбан з березовим соком та кухлі, а ще — таця з фруктами та пиріжками.

— Ну що ж, Стожари. Радий вас бачити. Справді. Тебе, Чорногоре, бо ми вже знайомі та я знаю, що ти — хороший хлопчина. І тебе, Смоляно, маленька Іскринко.

Смолянині щоки запашіли і я вже було подумав, що довкола дівчинки зараз знову утвориться сяюча шаль. Але ні, то було звичайне людське зніяковіння.

— Тепер тебе також буде вчити Шукач. Гадаю, це буде Весняна, дружина Орислава. Якщо погодиться, звісно. Та ще жоден Шукач від такої честі не відмовлявся. А ти не проти?

Смоляна мовчки похитала головою. Мені було дивно бачити дівчинку такою тихою.

— От і добре, — всміхнувся добродушно чоловік, а тоді нахилився і налив нам трьом соку. — За зустріч!

Келихи глухо стукнули один об одного, і я свій випив одним махом. Це було незвично — отак просто пити березовий сік в присутності могутнього Стожара. Але не видавалось, наче Благодар вважає себе значно поважнішим за нас, малих дітей.

— Я розмовляв з Ориславом. Він каже, що ти — чудовий учень, Чорногоре. І починаєш усвідомлювати свою міць. Те, що ти зробив у лісі — справді дивовижно. Зазвичай юні Стожари стикаються зі страхом перед своїми можливостями — адже немає єдиного посібника, який розповідав би, як нам їх освоювати. Кожен Стожар — завжди особливий, відповідно і навчання його має бути особливим та розпочатись у достатньо дорослому віці. Якось так повелось, що ми забираємо юних побратимів до Обителі в п’ятнадцять років. Ви й самі це знаєте. Проте ти так легко й мудро застосував свої сили, коли шукав Смоляну, що я просто не бачу сенсу в твоєму подальшому навчанні, яке не включатиме в себе застосування вмінь Стожара. Я б хотів, аби ти поїхав зі мною до Колісії вже за кілька днів.

В мене голова пішла обертом від почутого.

— То як? — спитав мене Благодар, хитро всміхнувшись.

— Я... так, звісно! — вигукнув я захоплено. Я ж думав, що чекати ще довгих два роки! І навіть не сподівався, що все може статись так швидко! Шквал емоцій захопив мою свідомість, витісняючи зайві думки. — Звісно, я хочу поїхати!

— Тоді я маю поговорити про це з твоїми батьками, — кивнув старий, виглядаючи задоволеним відповіддю. — Таке трапляється рідко, але, я думаю, вони зрозуміють. Смоляно, чого носа похнюпила?

За своїми переживаннями я й не помітив, як на личко дівчинки набігла тінь. Вона що, здуріла? Що ж тут поганого, з чого журитись?..

— Ти також потрапиш до Обителі Стожарів, тільки трохи пізніше, — мовив заспокійливо Благодар, зазираючи до обличчя Смоляни.

— Так, я знаю. Просто... — вона затнулась.

— Двоє Стожарів для одного села — то таки трохи забагато, ти вже мені повір, — додав чоловік. — Орислав казав мені, що ви товаришуєте, але розлука не здасться такою вже й страшною, адже потім ми всі часто бачитимемось.

То Смоляна сумує... бо я їду? Я відчув здивування і навіть роздратування. Вона що, серйозно?

Та більше дівчинка ніяк не видавала своїх думок з цього приводу і ми про це забули. А за три дні Благодар та я вирушили з Мурового.

Розділ 4

Пагорби дійсно нагадували завмерле море, тільки не зелене, як уявляв я з розповіді Орислава, а вже давно кам’яне, з вкрапленнями зелених садів, алей та парків. Столиця була просто величезною — тут жило майже мільйон мешканців. Житлові будинки мали по три-чотири поверхи, але між ними височіли вежі ремісників та торговців, а ще були будівлі неймовірної краси — бібліотеки, палаци, де відбувались музичні та театральні дійства, школи, лікарні. Було все переважно з білого каменю, а бруківка, якою замостили вулиці, мала темно-сіре забарвлення. То тут, то там з тіні дерев та будинків показувались фонтани, що розливалися прохолодою та свіжістю, а подекуди в них плюскалась дітвора, здіймаючи веселий галас. Від кількості людей та коней мерехтіло в