Іван Німчук - 595 днів совєтським вязнем

Я відмовив спокійно вечірню молитву і пробував заснути. Але думки зміняли одна одну і я з нервового напруження не міг довго замкнути очей. Я проходив у голові все своє життя, пригадував різні моменти слідства і старався запамятати собі не тільки все найважливіше з ходу моїх переслухувань, але й прізвища всіх моїх слідчих та співвязнів. Думав я багато і над тим, яка доля мене чекає, до якої праці я стану та чи знайду у Львові кого з моїх приятелів і тих людей, що я їм нераз помагав. Вкінці я здався на Божу поміч і нарешті заснув. Але сон мій був нервовий, короткий. Я скоро пробудився і далі думав те саме. Так перемучив я в боксі на Лубянці свою останню ніч з 12. на 13. травня 1941 р. аж до ранку.

Мені подали снідання: кусень чорного хліба, одну кістку цукру і кипяток, як кожного іншого дня. За які дві години повели мене до фризієра, який обголив мене на дорогу жілеткою і знов не відповів ні словом на якийсь мій запит. Потім принесли мені мій годинник, що його забрали в мене ще при вкиненні до тюремної камери у Львові. Ні гарного кишенькового ножика, ні тим більше моїх записок та збірки українських добродійних марок мені не віддали. А ще за якийсь час я з’їв свій щоденний обід (ріденьку зупу і суху кашу) та чекав, що буде далі. Пополудні приніс мені один з молодших слідчих документ про моє звільнення такого змісту:

Подаю фотографічну знимку цього документу, щоб читачі знали, яку вартість має насправді так звана Українська Радянська Соціялістична Республіка та яка її питома вага в цілому СССР, як нібито самостійної держави. Бо прошу тільки подумати. Мене арештували у Львові, як громадянина УРСР, а повезли не до столиці України Києва, але в Москву. Там тримали 19 місяців і вкінці звільнили, але не на основі законів тої ж УРСР, і навіть не на основі законів СССР. Як бачите з цього документу, я був звільнений (освобожден) «с прекращением дела по ст. 204 п «б» УГЖ Р. С. Ф. С. Р.», себто Російської Совєтської Федеративної Соціялістичної Республіки, яка є такою самою складовою частиною Союзу Совєтських Соціялістичних Республік, як і УРСР. Так виглядає на практиці «самостійність» УРСР, про що мають сміливість стільки писати комуністичні вожаки у своїх часописах в Канаді й Америці, друкованих українською мовою.

І ще одно. Навіть у документі мого звільнення нема згадки про жадну статтю (параграф) карного закону щодо мого обвинувачення, і про ніяку статтю (параграф) не натякував мені ніхто зі слідчих хочби словечком у часі довгомісячних переслухувань. Згадана в документі звільнення стаття взята з карної процедури Р. С. Ф. С. Р. Вона каже про припинення карного слідства через недостачу доказів вини.

Минуло може ще пів години, як молодий слідчий вручив мені 200 карбованців (рублів) на купно залізничого білету до Львова та на дорогу взагалі, а також документ, що мав мені служити за виказку при контролі в поїзді та в перших днях побуту у Львові до часу вироблення пашпорту. Після того той самий службовик НКВД, що був у цивільному вбранні, провів мене через три контрольні пункти на вулицю. При кожному з них він показував вартовим свій документ, і щойно тоді відчинялися ґрати й залізні двері. При останньому пункті, вже недалеко виходу на вулицю, я побачив двох височезних сторожів-енкаведистів, які про пустили нас обох і ми опинились на вулиці.

Я вперше побачив мури московських камениць і саму Лубянку, а перед нею величезну площу Дзєржинського, що — як оповідали вязні — була колись засаджена густо деревами, а тепер на ній не було ні одного деревця, зате вся вона вилискувалась асфальтом. Ми пройшли кількадесять кроків хідником (тротуаром) і дійшли до одного рогу Лубянки, звідки я побачив частину тих величезних тюремних забудувань та підведений вже майже під дах ще один зовсім новий. бльок таких же забудувань. Найменшого руху ні людей ні авт я в цій околиці не бачив. Тут, у сусідстві Лубянки, виглядала Москва наче вимерла.

Службовик НКВД залишив мене хвилинку на місці, а сам скочив через вулицю в один бік, де стояли авта (очевидно, власність НКВД чи пак Лубянки). Небавком він підїхав одним таким автом до мене, я всів до середини і він повіз мене, як казав, на київський вокзал (дворець). По дорозі я оглядав з авта памятники Івана Фйодорова, москвича і першого друкаря у Львові, та письменника Ломоносова, далі університет та деякі інші великі будинки Москви. Кремль бачив я в переїзді тільки здалека. Ми переїхали через міст на Москві-річці де плавали невеличкі кораблі, далі широкими монотонними вулицями попри довгі касарняні будинки і зупинились перед київським двірцем.

Мій сторож-сопутник взяв у мене 200 карбованців і побіг до білетової каси, а мені казав ждати в авті разом з шофером, що був очевидно теж працівником НКВД. (З короткої розмови з ним вийшло, що шофери в Москві дуже слабо платні, куди гірше, як було у Львові). За кільканадцять хвилин службовик НКВД прибіг з білетом і плацкартою (забезпеченим місцем на сидження) і казав спішитись, бо поспішний поїзд до Києва-Львова відходить за 25 хвилин. Я виліз з авта, він дав мені решту з ціни купна білету і повів до поїзду. По дорозі бачив я при касах маси винужденілих, худих і брудних людей, що всі були або з торбами в руках або мішками на плечах. Не бачив я ні одного подорожного з валізкою, що було і є таким загальним явищем на всіх стаціях та в поїздах в інших європейських державах.

Ми прибули до поїзду і мій «ангел-хоронитель» ввів мене до вагону та посадив на моє заплачене місце, вручивши передтим білет разом з плацкартою. Сам він уставився перед вікном мого переділу і не спускав з мене ока аж до від'їзду поїзду. Отже контроля до кінця! Я втратив його з очей щойно тоді, коли поїзд рушив у дорогу до Львова.

Разом з інвалідами з громадянської війни в Еспанії. — 3 якими надіями вертався братишівський селянин до рідного села. — Нужденні люди і нецікаві краєвиди. — Чому пригадались мені віршовані афоризми на стінах купальні. —