Євгенія Анатоліївна Кононенко - У черзі за святою водою

разом із хором імені Пятніцкого вірнопіддано затягли «Росія і Бєларусь», звісно, по-російськи. Як і годиться, все завершилося могутнім «Славься», фантастичним феєрверком і патріотичним екстазом народу.

От і все. Вранці наступного дня гостей із кириличного слов’янського світу везли до Москви, щоби звідти відпровадити по домівках: до Києва, до Мінська, до Софії, до Бєлграда, до Скоп’є. Варто відзначити, що всі делегації були представлені заступниками міністрів культури, директорами національних театрів і музеїв, місцевим духовенством, на крайній випадок професорами-русистами. Тільки з України були випадкові з позиції чиновницької ієрархії люди. Але гостинні росіяни були раді і їм, себто нам, професору театрознавства Валентині Заболотній, актору Київського театру Російської драми Олегу Треповському і мені, науковому співробітнику Українського центру культурних досліджень. Організатори свята були дуже чемними, дуже люб’язними, дуже милими і запрошували нас на наступний рік.

Що вразило тоді в російському святі мене, яка на той момент не була в Росії мало не від радянських часів? Перше, це нестримний російський патріотизм, який, як уже відзначалося, на екстатичних нотах переходить у панросійський фаталізм. Звісно, ніколи, а тим паче за три дні, не можна побачити і осягнути єдине ціле, з якого зазвичай бачиш тільки частину, особливо, якщо ціле величезне, як Росія. Але, все-таки певні деталі дають можливість судити про багаторівневі російські настрої в одному-єдиному питанні. А саме: у ставленні до України. В доповідях на конференції настирливо провадилася думка, що слов’янський світ має згуртуватися якомога тісніше навколо російського православ’я, щоб опиратися глобалізаційним процесам. Журналісти, як місцеві, так і московські, що зверталися до української делегації, як їм почувається за кордоном, дуже хотіли почути, що незалежність України — то є винятково «проіскі» політиків, а народ хоче жити в єдиній країні. Власне, від братів-білорусів цю думку було висловлено достатньо гучно під «многія лєта». Під час численних бенкетів гостинні російські господарі запрошували українських гостей наїдатися наперед, бо ж в Україні вони, себто ми, вочевидь, голодуємо. У приватних розмовах під час коротких пауз між заходами організатори свята, переважно то були милі російські жінки, зворушливо згадували свої поїздки до України в часи єдиної держави — як же добре було тоді!

В дорогу українська делегація збиралася дуже терміново: вранці повідомили, що ввечері їхати. Тому й, на відміну від інших, прибули в гості без подарунків. А самі подарунки отримали: портрет тодішнього президента Путіна, портрет тодішнього патріарха Алексія, збірку «В начале было слово» духовних віршів кількох російських піїтів. Один з них, Арсентій Струк, росіянин, що має й українське коріння, по-своєму усвідомлює розвал СРСР у своїй поезії РАСКОЛОТАЯ ДЕРЖАВА:

Что с нами стало? Боже мой! Расколота держава. И над Днепром, и над Невой Поникла наша слава.

Або ще один вірш того ж автора, ПЕРВОРОДСТВО, де він освічується в любові як Росії, так і Україні:

Две крови — на равных — наследую: Я — русский и украинец, С Московским Кремлем беседую И Киевский чту Детинец.

І людина, яка любить бандуристів так само палко, як і баяністів, людина, якій шлях від Тавриди до Києва дорогий, як і брянський большак, уважає, що українська державність може принести братньому українському народу тільки лихо та біду. Тому й жалісливі росіяни висловлювали щире занепокоєння: а як там сердешні українці без них? Чи ще живі?

Росіяни щиро литимуть сльози, коли звучатимуть укра­їнські пісні, й неодмінно згадають зворушливу історію про те, як українська дівчина винесла з поля спільної битви російського парубка або навпаки. У кожного росіянина неодмінно десь є українська бабуся, а як не в нього самого, то в його дєвєря. Але українська ідентичність є для росіян чимось неповноцінним, несерйозним і навіть кумедним.

Такими були мої враження після відвідин Калуги в далекому 2001 році. Потому було багато українсько-ро­сійських контактів, які багато чого змінили і на макро-, і на мікрорівнях. А от на дні слов’янського єдінства нас більше не запрошують. Певне, тепер туди і від України їздять люди відповідного рівня...

Від київської комунальної кухні до провансальської комуни

Погодьтесь, Європа — це щось істотно ширше за гео­графічне поняття. Це — місце безпроблемного існування щасливих за­можних громадян, де всім добре. І дуже дивує, коли раптом доходять чутки, що і в благословенній Європі є громадяни, незадоволені своїм існуванням. Що буржуазні цінності, які багатьом громадянам пострадянського світу мисляться мало не абсолютними, комусь, навпаки видаються святенницькими та облудними. І до того не емігрантам, а корінним громадянам. У тій Європі, яка багатьом із нас увижається мало не земним раєм, люди страждають від гнітючої самоти, від низки непотрібних умовностей, від відсутності щирих почуттів, від фальшивих та бездуховних стосунків між людьми.

Гадаю, в кожного з нас,