Анастасія Шевердіна - Тільки разом

— Подивимося! — сказала Мері, розкладаючі кольорові ручки.

— Слухай, тобі сподобався Джон? Він до тебе залицявся, чи не так?

— Так… Не знаю… — Мері Бішоп невідривно дивилася на вхід до аудиторії.

— Джон такий класний! Ну от скажи, як може бути поганим капітан команди з крикету?! Я чула, Джон…

Мері знизала плечима.

— Бішоп, ти мене слухаєш?! — скрикнула Елені. — Та що з тобою таке?!

Мері посміхнулася. Хотіла б вона знати, що з нею таке! Чому не цікавить Джон, паби, шопінг, чому вона сидить у цій аудиторії й невідривно дивиться на двері…

— Ти така бліда, ти не захворіла? — стривожено запитала Елені, помітивши, як тремтять руки подруги. — У тебе очі якісь скляні, ніби ти…

До аудиторії зайшов чоловік середніх років і голосно ляснув дверима.

— Тшшш! — зашипіла на Деліманолі сусідка.

— Доброго дня! — мовив чоловік, пробігши по аудиторії байдужим стомленим поглядом. — Професор Андре Леруа до ваших послуг. Я презентую вам курс порівняльного мовознавства. У Кембриджі викладаю також французьку мову та літературу. Усі, кого цікавить лінгвістика, міфологія та семіотика, можуть звертатися до мене за консультаціями по суботах із третьої до шостої…

Мері впізнавала й не впізнавала Андре Леруа. Вона пам’ятала його молодшим, із ясними, живими очима й м’якими чорними кучерями до плечей. Скільки відтоді минуло років? Два? Так, майже два роки. Але для неї, як, здається, і для нього, минула ціла вічність.

Андре Леруа постарів. Риси обличчя загострилися, між брів залягла глибока зморшка. Йому личило бути професором. Личила чорна шовкова сорочка й вузькі чорні штани. І втома йому личила. Певно, йому личило все на світі, бо Андре Леруа був прекрасним.

Професор говорив, Мері слухала. Не задумуючись над тим, про що розповідає викладач, дівчина насолоджувалася його м’яким, спокійним голосом із легким придихом. Час від часу чоловік дивився у вікно, і в його очах віддзеркалювалося ясне й високе осіннє небо.

Мері ненавиділа лінгвістику. Дівчина мріяла про кар’єру художниці, але їй нічого було показати експертам, окрім тисячі портретів Андре Леруа. Усі роботи, починаючи від замальовок, виконаних олівцем на берегах книжок, і закінчуючи написаними олійними фарбами картинами, захованими під матрацом, свідчили про таємну пристрасть Мері й не могли бути оприлюднені. Дівчина прийшла сюди, щоб звільнитися. Так чи інакше, вона мала почати нове життя — з Андре Леруа чи без нього.

Мері Бішоп рано втратила батьків. Опікуном дівчинки став єдиний близький її родич — дідусь. Едвард Бішоп, головний редактор відомого мовознавчого журналу, був занадто старим, заклопотаним і розгубленим, аби самому виховувати маленьку онуку. Людина консервативна і глибоко релігійна, Едвард віддав Мері до католицького інтернату. На вихідні дідусь забирав дівчинку додому. Едвард Бішоп не знав, як поводитися з маленькою сиротою. Він загортав її у простирадло, садив собі на коліна й читав уголос різні матеріали, які надходили до редакції, енциклопедії та наукові розвідки. Згодом, коли Мері подорослішала, старий не лише зачитував цікаві на його погляд уривки, але й спонукав онуку до дискусії. Одного разу дідусь прочитав п’ятнадцятирічній Мері статтю французького дописувача, яка видалася Едварду Бішопу новаторською, і запитав її думку щодо обговорюваного питання. Дівчина відволіклася на пташку, яка співала за вікном, і прослухала більшу частину статті. Аби ще раз проглянути матеріал, Мері взяла журнал і побачила на першій сторінці фото автора — Андре Леруа.

Дівчина зрозуміла, що щось у ній змінилося. Французький лінгвіст був зовсім не схожим на інших мовознавців, які інколи відвідували дідуся, — старих, нудних, підсліпуватих чоловіків, від яких пахло цвіллю. Андре Леруа був доволі молодим, приємної зовнішності. Мовознавець посміхався до Мері лагідно й трішки зажурено. А головне — у автора статті був такий глибокий, вдумливий і співчутливий погляд, ніби доля Мері його обходила. Дівчина була впевнена, що вже бачила Леруа, що він зіграв неабияку роль у її житті. Мері запитала дідуся, чи знає він цього французького мовознавця. Едвард Бішоп його не знав.

Із того часу щемливий біль самотності й нерозуміння, пронизливий жаль за втраченими батьками, за сповненим барвами й гамором світом поза стінами інтернату здобули для Мері Бішоп людське обличчя. Андре Леруа не давав дівчині спокою. Як мана, французький лінгвіст переслідував дівчину вдень і вночі. Мері любила його й боялася, захоплювалася ним і ненавиділа. Дівчина уявляла, як Андре Леруа спить, як він їсть, як читає, гуляє. Мері Бішоп малювала його чи не щодня, але малюнок завжди був гіршим від оригіналу, і це краяло їй серце.

Мері нікому не казала про своє захоплення незнайомцем. Лише одного разу, коли їй було особливо тоскно та страшно, вона зізналася на сповіді отцю Евансу в тому, що її непокоїло. Священик запитав, чи не спонукає Андре Леруа його вихованку до чогось поганого. Мері запевнила, що ні. Андре Леруа не міг бути дияволом, бо дарував Мері надію на щастя й бажання жити. Отець Еванс швидко втратив до Андре Леруа цікавість і порадив Мері читати більше молитов.

Проте, молитви не допомагали. І Мері Бішоп вирішила діяти. Вона попросила в дідуся адресу Андре Леруа, пояснивши, що потребує пояснень із приводу французької фонетики. Едвард Бішоп щиро не розумів, чому онуку не влаштовує його кваліфікація, але адресу дав, бо джентльмен не міг проігнорувати прохання леді.

Мері написала до Андре Леруа листа й із нетерпінням чекала на відповідь. Утім, відповідь була зовсім не такою, якої сподівалася дівчина. Представник Мюнхенського Університету Людвіга-Максимилліана повідомив місс Бішоп, що доктор Андре Леруа більше не викладає в цьому навчальному закладі й узагалі залишив Німеччину.

Мері не знала, що робити далі. Певно, можна було звернутися до спеціальних служб із розшуку людей або спробувати знайти відомості про Андре Леруа в Інтернеті,