Люко Дашвар - Село не люди

class="p1">— Ему нужен свежий воздух, — вирішила Тася, і Катерина мовчки пішла збиратися.

На вулиці білим мело. Рожеве скляне пальто не гріло. Катерина притисла до себе тремтячого мопсика.

— Хоч би вони тобі ім'я якесь дали…

Мопсик пискнув — мабуть, не хтів на морозі пащу сильно роззявляти.

— Мо', я сама тебе якось назву? А будеш у мене… — Задумалася. — Такий ти чудний пес. У Шанівці таких не було. А от назву тебе Чудний. Добре?

Мопсик лизнув Катерину просто в ніс. Та розсміялася.

— Погодився? От і добре… Можу тобі таке сказати, чого нікому не казала… Я гроші мамині зберегла… Майже всі. Додому їхати буду… усіляких гостинців накуплю. Тут, у місті, багато всього. Шкода, що до весни так далеко… Як до Місяця…

Зупинилася. Мопса перед собою виставила:

— Тобі теж погано у професора? Незважаючи на холоднечу, мопс голосно тявкнув.

— Ото ж бо й воно, — зітхнула Катерина і повернула до професорської оселі.

Поки Катерина з мопсиком мерзли на вулиці, Тася й Богдан Крупки влаштували сімейне обговорення новоз'ясованих обставин життя своєї служниці.

— Гнать! — вимагала Тася. — Кого Игорек нам подсунул? Развратница!

— Гнать! Гнать! — кипів професор. — Ее место в селе! Ишь придумали… Чуть что — все в город бегут!

— Завтра у нее появится очередной роман на всю жизнь, и эта гадина может привести сюда бог знает кого!

— Гнать! Сегодня же! — постановив професор.

— Богдан! Ты сошел с ума! На улице ночь. Нет, пусть завтра с утра в доме приберет, обед приготовит, а потом уже…

— Хорошо, но я этого не переживу!

— Что ты хочешь сказать? — не зрозуміла Тася.

— Украина погибает. Это деградация и дебилизация. У этих людишек даже нет мечты! Нет, я этого не переживу!

— Кстати! — Тася витримала тактичну паузу й витягла з кишені халату невеличку книжку. — Я нашла руководство… по разведению манго в условиях средне-континентального климата.

— Не может быть! — зрадів професор, одразу забувши і про Катю, і про національну свідомість, і про те, що він цього не переживе.

Тася зустріла Катю і мопсика однаково непривітно.

— Щось робити треба? — спитала дівчина.

— Вот кастрюли бы почистить, — на ходу придумала Тася, і Катя попхалася на кухню.

— Мо', завтра? Ніч уже…

— Завтра будет завтра, — відрізала Тася й пішла до спальні. Професор так зачитався посібником із розведення манго, що і про час забув. Як схаменувся — друга ночі. І щось на кухні — шкряб, шкряб… Пішов на звук.

— А… Джульєтта! — чи то похвалив, чи то образив.

— А чого не спите? — Катерина йому. Професор суворо брови звів:

— Зайди в мой кабинет через пять минут. Я задам тебе несколько вопросов.

— Добре, добре… Оце тільки каструлю дошкребу…

— Немедленно! — професор тупнув ногою і пішов.

— Як знаєте… — Катерина покинула посуд і попленталася до професорського кабінету.

***

Богдан Крупка примружив око і наказав рідною мовою:

— Роздягайся…

— Нащо? — Катерина витерла руки об спідницю, зиркнула на професора.

— Покажеш, як ти любити вмієш… — у відповідь тим же суворим тоном.

— Та нащо воно вам?

— А-а-а-а! То ти, малолітня хвойдо, думаєш, що я старий?

— Нічого я не думаю…

— Роздягайся й ходи до мене.

— Та ні за що!

Професор із крісла зліз, до дівки підскочив — та як лясне по щоці!

— Ми тебе годуємо безплатно, живеш як у бога за пазухою, ще й рота роззявляєш, село дурне! Ану скидай усе. Подивимося, яка ти вправна…

Катерина в куток забилася:

— Відпустіть мене… Дуже прошу… Я що хочете буду робити, тільки не чіпайте…

— От я й хочу, щоб ти все поскидала!

Схопив Катерину за руки, витяг на середину кімнати. Сіпнув за спідницю — та й злетіла. Дівка зігнулася, до спідниці тягнеться, а професор на неї навалився, на підлогу кинув, сопе…

— Пустіть мене, пустіть… — губи тремтять, а прямо перед очима професорська пика пашіє.

— Давай, давай… — белькоче.

Уже долоню між ніг дівчачих запустив — і раптом як зойкне!

— Животное!.. — і вхопив себе рукою за жопу.

Катерина тремтить, на ноги підскочила. Дивиться — мопсеня на її захист стало. Гарчить, хвіст пістолетом.

— Ах ты ж тварь неблагодарная!.. — заволав професор. Заволав так, що Тася прибігла.

— Что случилось?

Катерина розхристана у кутку стоїть, поряд мопсеня варту несе, а по підлозі професор катається та все за зад тримається.

Тася й розбиратися не стала:

— Так вот зачем ты в наш дом пробралась?! Немедленно собирай вещи и вон!..

А Катерина й не виправдовувалася.

— Вибачайте, як щось не так. А професор ваш… така гнила людина!.. — сказала тільки.

За п'ять хвилин зібралася. Пальто рожеве скляне вдягла, чоботи ґумові, шию шарфом обмотала. Рюкзак на спині. Тася у вікно глянула — аж серце стислося: ніч, сніг мете…

— Ладно, можешь до утра остаться…

— Не лишуся. Погано мені у вас, — і до дверей.

Надвір вийшла, на парканчик низький під під'їздом присіла.

— До Шанівки піду… Скільки отак вештатися? Хай хоч уб'ють…

А у професорській квартирі — гармидер. Мопсеня біля дверей скавучить — жити не дає.

— Господи! Как я ненавижу собак! — взяло зло Тасю. — Ему приспичило, а мне нужно среди ночи его на улицу выводить.

Богдан! Это твой пес, вот и выведи его…

— Никуда я не пойду, — буркнув професор.

— Тогда пусть сам гуляет… — І Тася відчинила двері.

Катерина вже вийшла з двору на Велику Житомирську, коли почула позаду шурхіт. Обернулася. Мопсеня — у снігу по вуха. Дереться за нею, мов за останньою надією.

— От ти чудний… — усміхнулася. — Тепер точно буду звати тебе Чудним. Підхопила. Пригорнула.

— А ти мамі сподобаєшся… І пішли вони з мопсиком на пару — бозна куди.

Ігор Крупка мучився. Після того як він здихався Катерини, Жанночка жодного разу не попросила його щось купити. З усмішкою проводжала на роботу, усміхнена зустрічала і все рвалася кохатися. Навіть погодилася з черговою спробою Крупки-молодшого залучити її до високого світу мистецтва. На цей раз Ігорові перепали два квитки на модний вернісаж, і Жанночка залюбки накинула на плічки блакитну норку:

— Звичайно, підемо. Я дуже хочу… Хай і зараз!

Крупка-молодший завбачливо пробігся маршрутом від свого дому до вернісажу. Жахнувся: на шляху до мистецтва зяяли дверима відкриті — здається, цілодобово — з десяток бутиків і модних салонів.

— Я цього не переживу, — повторив професорський син улюблений вислів батька.

У день відкриття вернісажу Крупка-молодший викликав таксі й похвалився Жанночці:

— Не хочу, щоб твої ніженьки місили сніг… Поїдемо на таксі, сонечко. Жанночка всміхнулася й сказала:

— Ні.

Крупка-молодший загорював, а Жанночка розсміялася:

— Хочу в новій шубці пройтися. Хай усі знають, який у мене