Іван Семенович Левицький - Поміж ворогами

одбиток того голосу луною долітав до його вуха. Леонід Семенович опам'ятався; його думки прояснились. Щось приємне й миле знов майнуло ніби перед його очима: то був вид не проворної доладної Антосі, а вид Ватин. Той милий образ привиджувався йому, ніби ставав перед його очима, надив його. Якесь приємне почування заворушилось в його серці, мов подих тихого вітру в гарячий пекучий день в спеку.

«Все Ватя й Ватя на моїй думці! Невже я її кохаю? Невже я її тепер так кохаю, як не кохав передніше? Чудне те людське серце!»

Але разом з тим щось неприємне підкинулось до тієї милої згадки, мов важкий дух полиню в пахучому квітнику. Молодий хлопець згадав про зятеву лайку та змагання з о. Артемієм.

- Поїду сам! Поїду й про все досвідчусь сьогодні! - аж голосно промовив Леонід Семенович і при тих словах раптом схопився з ліжка й одкинув обидві половинки віконниць. Ясний світ сонця полився в вікно. Леонід втирив очі в простий батьків двір, в розкидані по дворі залізні плуги, сіялки та п'ятиральники; далі він перевів очі на молодий садочок за штахетами. На молодих грушах та яблунях подекуди червоніли перші червонобокі здорові овочі. Але не поезія повівала на його з молодого садка. Йому забажалось зостаться тутечки на хуторі, стать хліборобом, орать та сіяти й гроші зароблять. Йому не подобалась служба. Батько намагавсь, щоб він йшов на службу, і тільки ради батька він служив.

«Осточортіла мені та служба! остогидла мені та залежність на службі, чи земській, чи урядовій! Не люблю я кориться та гнуть перед усяким дідьком спину. Нема в світі нічого кращого, як бути незалежним, самостійним. Один хлібороб зовсім самостійний чоловік. От би де пригодились мені Ватині тисячки! - подумав Леонід Семенович. - Прикупив би землі, розвів більше товару, більше волів, розвів би коні, орав би та сіяв та добра наживав і нікого б знать не хотів».

Мати одхилила двері. Її велика постать з'явилась на дверях.

- Вставай, сину, бо вже самовар кипить; кипів та й годі сказав. Вмивайся швидше! - сказала мати. - Батько вже спозаранку натупцявся коло хазяйства і хоче їсти.

Леонід Семенович похапцем вмився, одягся й вийшов до гостинної. В гостинній коло стіни на столі, застеленому білою простою скатертею, шумів самовар. За столом сидів батько й, очевидячки, ждав сина.

- Доспав трохи не до обід: чи не приснився ведмідь? А може, тобі снилось щось краще за ведмедя? - спитав жартуючи батько.

- А я оце думаю пїсля снідання побігти в гості в Горобцівку до Леонтія Петровича. Побачусь, побалакаю, -сказав син, сідаючи за стіл.

- А може, то до когось іншого тягне тебе в Горобцівку? - спитала мати. Син осміхнувся.

- До о. Артемія хоч і не заходь: приймуть тебе там не дуже привітно. О. Артемій, мабуть, зненавидів увесь наш рід через зятя та через Фесю, - промовив батько.

- Я поїду не до о. Артемія. Там то мені клопоту про о. Артемія! - обізвався син.

- Я тебе без обіду не пущу. Феся не знає, що ти приїдеш, і для тебе не зготує смачного обіду, - сказала мати.

Після обіду Леонід Семенович покатав в Горобцівку. В'їхавши в писарів двір, Леонід Семенович углядів велику зміну в дворі: над невеличким домком піднімалась високо вгору на слупах бляшана зелена покрівля; задня й причілкова стіни були вже закидані деревнею. Давніша хата входила в новин дім, сливе як одна тільки чимала горниця.

- Що це в вас за зміна? - спитав Леонід Семенович, поздоровкавшись з писарем та Феодосією.

- Розкорінюємось! На злість нашим ворогам розкорінюємось на місці назавжди! - гукнув Леонтій Петрович. - Тепер нас не викоренить ніякий о. Артемій. Це будую справдешнє панське житло для себе й своїх нащадків.

Леонід Семенович смутно спустив очі й похилив голову.

- Хотів мене о. Артемій виселить трохи не на Сибір, а я, мабуть, швидше випхну його з Горобцівки, - промовив писар.

Леонід Семенович признався зятеві, що хоче поновить знайомість і приятельство з о. Артемієм, що він має думку сватать Ватю.

- Ну, трудно буде вам потрапить поміж ворогами! А ми стали ворогами на смерть. Я й на весіллі в вас не буду, коли ви повінчаєтесь з Ватею, з Горобцівки виїду на той час, стану на царині за селом та буду гукати й одвертать, хто їхатиме до вас на весілля.

І цілісінький вечір в писаря та в писарші тільки й було розмови, що за своє ворогування з о. Артемієм.

- Який же панич тепер наїжджає до Ваті? - випитував Леонід Семенович.

- А дідько їх знає! Я послав би до неї за жениха якогось сажотруса або й самого дідька, та ще й рогатого! - сказав писар.

- А я послала б для неї в світилки та дружки найхвостатіших десять відьом! - обізвалась Феся.

- Тепер їздить до їх клешоногий та видроокий Іцько: закуповує пшеницю. Він оце овдовів. Саме був би гарний жених для Ваті! - сказав писар. - Та між Іцьком і о. Артемієм і різниці неначе й нема.

І цілісінький вечір Леонід тільки чув лайку, та ще лайку, та розмову за змагання, за позви.

- Ой, говоріть вже за що інше, бо не видержу далі! Говоріть хоч про того клешоногого Іцька, все-таки буде якась одличка од о. Артемія, - аж крикнув Леонід Семенович.

«Ну, та й забісована й закатована в їх обох ненависність!» - подумав собі Леонід Семенович.

Другого дня в неділю Леонід Семенович впрохав сестру, щоб вона пішла з ним до церкви. Йому дуже забажалось побачить Ватю.

«Стрінусь у церкві, поклонюся їй: може, вона й мені поклониться… Може, Сусана Уласівна запросить мене до себе на чай. Буду з ними розмовлять, та про писаря не буду й словом згадувать, неначе його й на світі нема. Та й яке мені діло до тієї колотнечі, до того змагання між ними? Я сам по собі, писар сам по собі, а Ватя, певно, ні сюди ні туди, а може, так само сама по собі. Я знаю, що вона мене любила. Може, й тепер любить», - думав молодий хлопець, прибираючись до церкви.

Вже забевкав дзвін на службу божу. Вже й в усі дзвони продзвонили. Леоніда Семеновича брала нетерплячка. Він наганяв сестру, котра чепляла на себе золоті сережки, намиста й зачісувала голову перед дзеркалом.

- Фесю! станьмо в церкві з правого боку, там де стає Сусана Уласівна з дочкою! - просив Леонід Семенович сестру.