Жюль Верн - 20 000 льє під водою

Звідси «Наутілус» різко повернув на південний захід, до Індійського океану. Куди могла завести нас фантазія капітана Немо? Можливо, до берегів Азії? А може, він наблизиться до континенту Європи? Важко було чекати подібного рішення від людини, що завжди намагалася обминути населені землі. Значить, ми спустимося ще нижче на південь? А можливо, капітан Немо вирішив обминути мис Доброї Надії, потім мис Горн і попливе до Південного полюса? Чи повернеться він у води Тихого океану, де для легкого плавання «Наутілуса» були такі неосяжні простори? На всі ці питання тільки майбутнє могло дати відповідь.

Ми пройшли вздовж підводних рифів Картьє, Гіберні, Серінгапатама і Скотта, цих останніх форпостів твердої землі у водній стихії, а 14 січня вже були далеко від будь-якої землі. Швидкість «Наутілуса» значно зменшилася. Дуже примхливий у своїй ході, він то плив під водою, то розсікав хвилі на поверхні океану.

Під час цієї частини подорожі капітан Немо зробив цікаві спостереження температури морської води на різних глибинах. У звичайних умовах ці дані одержують з допомогою досить складних і все-таки мало точних приладів — термометричних зондів, скло яких часто роздавлюється тиском води, або особливих апаратів, заснованих на принципі неоднакової електропровідності деяких металів. Але результати, здобуті таким шляхом, не можуть бути достатньо перевірені. Капітан Немо, навпаки, сам спускався на різні глибини моря, і його термометр, поміщений у різні водяні шари, відразу точно показував температуру.

Таким чином, користуючись своїми резервуарами, наповненими водою, або косо поставленими рулями, «Наутілус» заглиблювався послідовно на три, чотири, п’ять, сім, дев’ять, десять тисяч метрів. На підставі дослідів капітан Немо прийшов до остаточного висновку, що під усіма широтами температура води в океані на глибині тисячі метрів залишається постійною і дорівнює чотирьом з половиною градусам.

Я стежив з великою цікавістю за дослідженнями, які були справжньою пристрастю капітана Немо, і часто запитував себе: для чого він робить усі ці спостереження? Невже на користь людству? Але це було мало ймовірно, бо так чи інакше його роботи повинні були загинути разом з ним у якомусь невідомому морі. Правда, можливо він вирішив передати через мене всі результати своїх експериментів. Тоді треба припустити, що моя незвичайна подорож колись закінчиться. Але, на жаль, поки що надіятися на це я не мав ніяких підстав.

У всякому разі капітан Немо продовжував знайомити мене з наслідками своїх спостережень, зокрема з дослідженнями щільності води в найголовніших морях земної кулі. З цього я зробив висновок, до речі, зовсім не пов’язаний з наукою.

Це трапилося ранком 15 січня. Капітан Немо, з яким я прогулювався по палубі «Наутілуса», спитав мене, чи відомо мені що-небудь про щільність морської води. Я йому відповів, що ні і що наука не має перевірених даних з цього питання.

— В мене є ці дані, — сказав він, — і вони абсолютно перевірені.

— Дуже добре, — мовив я, — але «Наутілус» — це відокремлений світ, і таємниці його учених ніколи не дійдуть до мешканців земної кулі.

— Ви праві, пане професоре, — погодився капітан Немо після короткого мовчання. — Це відокремлений світ. Земля йому така ж чужа, як і планети, що обертаються з нею навколо сонця, і так само як ніколи не дізнаються на землі про роботи вчених Сатурна чи Юпітера, так не дізнаються вони про досліди вчених «Наутілуса». Проте, через те що випадок з’єднав два наших життя, я можу вас повідомити про наслідки моїх спостережень.

— Я вас слухаю, капітане.

— Ви знаєте, пане професоре, що морська вода значно щільніша за прісну, але щільність ця не скрізь однакова. Справді, якщо прийняти щільність прісної води за одиницю, то в Атлантичному океані ця щільність дорівнюватиме одній цілій і двадцяти восьми тисячним, у Тихому океані — одній цілій і двадцяти шести тисячним, у Середземному морі…

«Ага! — подумав я, — значить, він заходить і в Середземне море!»

— …одній цілій і тридцяти тисячним, в Іонічному морі — одній цілій і вісімнадцяти тисячним і в Адріатичному морі — одній цілій двадцяти дев’яти тисячним.

Очевидно, «Наутілус» не обминав навіть найбільш пожвавлені моря Європи, і я зробив висновок, що коли-небудь — а може й дуже скоро — він наблизиться і до більш цивілізованих континентів. Я подумав, що Нед Ленд дізнається про цю новину з надзвичайним задоволенням.

Протягом багатьох днів ми робили найрізноманітніші досліди: вивчали ступінь насиченості морської води солями на різних глибинах, її електризацію, колір, прозорість, і в усіх цих випадках капітан Немо виявляв надзвичайну винахідливість, що могла конкурувати лише з люб’язністю по відношенню до мене. Але пізніше, після закінчення дослідів, він перестав з’являтися, і я, як і раніше, знову залишився, самотнім на борту підводного корабля.

16 січня «Наутілус», здавалося, заснув на глибині кількох метрів. Його електричні машини зупинились, гвинт перестав рухатися, і підводні течії зносили корабель. Я гадав, що команда проводила внутрішній ремонт, викликаний надто посиленою роботою машин.

У цей день я і мої товариші стали свідками цікавого явища. Віконниці в салоні були відчинені, і через те що великий ліхтар «Наутілуса» не горів, а небо над океаном було вкрите темними грозовими хмарами, які пропускали мало світла, в близьких до поверхні шарах води стояла півтемрява.

Я з цікавістю спостерігав море в цих незвичайних умовах. Великі риби здавалися мені ледве окресленими тінями. Раптом «Наутілус» попав у смугу яскравого світла. Мені спочатку здалося, що це знову засвітився корабельний прожектор, який і осяяв своїм промінням прозору водяну масу. Але я помилився. Уважніше придивившись до цього світла, я зрозумів свою помилку.

«Наутілус» був знесений течією в фосфоресціюючий шар води, який у темряві здавався особливо яскравим. Це світіння було викликане міріадами світлоносних мікроскопічних організмів, випромінювання яких особливо посилювалося від дотику до металевої обшивки судна. В такі моменти я спостерігав раптові блискучі спалахи серед цього моря світла, схожі на потоки розплавленого свинцю в розжареній печі або на розплавлені до яскравобілого кольору маси металу. Ці спалахи вражали різкими контрастами з менш освітленою масою, що здавалася навіть темною серед вогняних струменів. Ні, це світло ніяк не нагадувало спокійного випромінювання нашого прожектора. В ньому почувалася сила і незвичайний рух! У цьому світлі було життя!

Дійсно, це були величезні скупчення морських інфузорій, просоподібних світлячків, справжніх кулястих тілець, прозорих, як желе, з тоненькими щупальцями, яких налічують до двадцяти п’яти тисяч в тридцяти кубічних сантиметрах води. Світло, яке вони давали, посилювалося сяйвом, властивим медузам, морським зіркам, ауреліям та іншим фосфоресціюючим зоофітам, насиченим органічними речовинами, що розклались у морі, і, можливо, деякими виділеннями