Любомир Андрійович Дереш - Намір!

не сплю через тебе. Мені жити не хочеться, а ти навіть не розумієш цього… Боженько, чому мені так важко з тобою? Якби ти не почав говорити про ці речі, ми би стали чудовою парою. Нам було так весело! У нас так усе чудово складалося! Ми так пасували одне одному, хіба ти не помічав цього?

Знову пауза. Закриті очі. Розплющує тремтячі повіки й продовжує:

– Знаєш, для чого я їздила до Києва? Я хотіла тобі зробити запрошення в Канаду! Я думала, ми весною поїдемо до мене… А ти все зіпсував. Навіщо, Петруха? Навіщо ти почав говорити про цю пам’ять? Ти просто хотів здатися крутішим, правда? Ти хотів, щоб я тебе слухала з відкритим ротом і просила ще?

– Ні, неправда! – я відмовлявся вірити своїм вухам. – Неправда! Неправда! Я розказав тобі це, бо це – частина мого життя! І якщо ми живемо разом, я повинен був розкрити тобі цю таємницю. Якби ти повірила мені… ти ж бачила… Ет, нічого ти не бачила. Хіба пам’ять бачила.

Вона скуйовдила мені волосся.

– Пам’ять – це тільки пам’ять, малюк.

«Не називай мене «малюком»!», – гаркнув я подумки. Та хіба Гоца винувата, якщо це дійсно так? Я той, хто є, а не той, ким би хотів бути, чи той, ким видаюся. І тут махати руками недоречно. Гоца уявляла себе моєю старшою сестрою, яка вже набачилася світу і стояла міцно на ногах. А я для неї безпорадний малюк, все ще там, унизу – бігаю за примарами. Для неї це useless . Мені ж здавалося, що все якраз навпаки. Це вона там, внизу. Вона бігає за примарами. А я, Я! – знаю про життя все , і навіть більше. Я знаю про глибину .

– Однієї пам’яті замало, щоби я могла повірити.

Пауза.

Ледь чутно шепоче:

– Обійми мене. Мені так важко .

Ми обійнялися, наче сироти.

5

За якийсь час вона майже беззвучно спитала:

– Але ми можемо бути разом, хіба ні?

– Без пам’яті – ні.

– Тоді зроби так, щоби я про все забула.

6

Ми ще трохи посиділи мовчки, тримаючись за руки. Вона підбирала слова, щоби не образити мене, і це бісило більше, ніж прямий удар.

– Сонечко, – м’яко мовила вона. – Хіба тобі так важливо постійно думати про ті очі? Про пам’ять? Є багато земних речей, з якими можна бути просто щасливим. Ти непогано відчуваєш живопис. Ти би міг сам спробувати щось намалювати…

– Малювати?! Знущайся, знущайся! Але – не говори – зі мною – як – із – хворим! – Я бив кулаком по коліну, Гоца здригалася. Дивлячись перед собою, я відчеканив:

– Ти – повинна – повірити – що – існує – Дещо – Більше. Це найважливіше. Ти повинна повірити, що я знаю! Довірся, просто довірся й повір, що ти так само можеш досягнути цього. Кожен сам може переконатися в тому, що Буття Таємниче. Ти мусиш повірити, що кожне слово, яке я тобі сказав – правда!

– Але ж це вигадки, – прошепотіла вона. – Цього не існує…

– НЕ ВИГАДКИ, СКІЛЬКИ РАЗ ПОВТОРЮВАТИ! Я НЕ БРЕШУ, ТИ ЧУЄШ, Я ДО ТЕБЕ ГОВОРЮ, А ТИ МЕНЕ НЕ СЛУХАЄШ, ТИ, КОЗА БЕЗТОЛКОВА! ТИ ПОВИННА МЕНІ ПОВІРИТИ!

Не стримався і зірвався. НЕ СТРИМАВСЯ.

Як миттю стало сутужно! Який ґротескний, важкий маскарад я затіяв, о горе.

Якби ми могли в цю мить перестати кривлятися, вдавати із себе всезнаючих. Якби могли в цю мить відійти від завчених ролей. Подивилися би на себе збоку, оцінили безглуздість претензій. Як я хотів, щоби ми знайшли компроміс.

Якби міг, я би знову заплакав – на жінок це діє безвідмовно.

7

Я почав пояснювати, що зовсім не хотів обізвати її, вибач, вибач , просив я. Будь ласка, не сердися, котику, давай забудемо.

Та, здається, це тільки затягувало невидимі удавки. Гоца Драла відчула, що мусить розірвати їх першою.

– Ти розумієш? – ламким напівшепотом спитала вона востаннє. – Мені через тебе жити не хочеться. А ти далі своєї. Навіть не бачиш, що я жива, біля тебе, поруч, і що ти мені також потрібний тут і зараз.

Вона поцілувала мене у скроню – війнуло легким ароматом тютюну і черешні – і піднялася. Зовсім спокійна. Не те, що я.

– Я піду, – прошепотіла вона, залишаючись на місці.

Я змовчав. В очі щипало. Вона ковтнула повітря, аби щось додати, однак передумала, і з гупотом збігла по сходах. Тра-та-ра-та-та-та-та-там – другий поверх. Тра-та-ра-та-та-та-та-там – перший поверх. Зацокали обцаси по каменю – Гоца, не зупиняючись, вийшла на вулицю.

От і все.

8

Вже наступної хвилі я почув скрегіт, дзеленьчання битого скла, шум і гам, – і гучний крик, і знову хрускіт розтрощуваного бампера і зойки перехожих. Я прожогом кинувся наниз, ледь не запоровши носом, пригальмував долонями. Вискочив на вулицю.

В очах почорніло, куля слаботи накотилася на сонячне сплетіння. В очах почорніло. Куля з шипінням відкотилася, і світ знову розвиднівся.

Ноги підкосилися, я грузько осів на землю. Очі не хотіли бачити, і знову все обсипалось у важку, убиваючу темряву.

Раз-два, трас-трас по писку.

ЗАБУТИ. ЦЕЙ УРИВОК ЗАБУВАЄМО

Розпрощавшись із Гоцою, я прийшов у кафе, і до мене зразу ж підбігла Віка, наша нова офіціантка. Сказала, що мене шукав якийсь чоловік. Я сів біля шинквасу пообідати. За кілька хвилин у кафе зі сторони книгарні проник плечистий дядько у теплій військовій куртці. Це був мій брат Василь. Він змінився. Подорослішав. Запустив вуса, як тато.

Василь приїхав забрати мене. Неля, наша твистед систер, у суботу одружується. Я радий бачити брата, а ще радіший отримати можливість на кілька днів змінити обстановку.

Дорога до Мідних Буків. Все в тумані.

Брат заснув, сперши голову на запотіле вікно. Я теж побував заснути, але почувався, як ранений звір

Раз-два, трас-трас по писку.

Мені допоміг піднятися якийсь вірменин у дорогому пальті. Лежу біля брами у «Синю фляжку». Я ж мав цей уривок забути! Знову накочується страшне потемніння, ледь не падаю з асфальту. Мороз по шкірі. Я вмираю.

– Ара, ті как? – питає він мене. Такий смішний вірменин, у кепочці, як з анекдоту. Кутиком рота жує недопалок.

– Батя, дай затягнусь, – просипів я.

– Курі, дараґой, – посміхається він. Такий смішний вірменин, з