Жюль Верн - П'ятнадцятирічний капітан

Гарні справи і з Верхнім Єгиптом та Мозамбіком, який постачав невільниками Мадагаскар. Проте боюсь, близький уже час, коли работоргівлі настане кінець. Англійці прибирають до рук внутрішню Африку. Сюди лізуть місіонери — навіть вони проти нас! Лівінгстон — хай йому грець! — нещодавно скінчив досліджувати область Великих Озер і, кажуть, збирається вирушити до Анголи. А ще подейкують, що якийсь там лейтенант Камерон хоче перетнути весь материк зі сходу на захід. Такий самий намір начебто має і американець Стенлі. Всі ці експедиції неабияк нашкодять нам, Негору. Якби ми добре розуміли наші інтереси, то жоден з оцих непроханих гостей не повернувся б до Європи і не патякав би там про те, що він бачив у Центральній Африці!

Коли б хто почув розмову цих пройдисвітів, то, мабуть, подумав би: це поважні комерсанти, які нарікають на те, що їхні справи погіршали. Хто повірив би, що йдеться не про мішки з кавовими зернами або цукром, а про торгівлю людьми? Ці торговці вже не вбачали різниці між справедливим і несправедливим. У них не було ніякої моралі, а якщо колись і була, то вони її давно втратили, беручи безпосередню участь у торгівлі чорними невільниками.

Негору скінчив свою розповідь. Гарріс радо відзначив подумки, що колишній агент работорговця Алвіша анітрохи не змінився — тобто він і тепер готовий на будь-який злочин. Гарріс не знав тільки, що задумав Негору зробити з пасажирами «Пілігрима». І він спитав:

— Ну, то що ти хочеш з ними зробити?

— Розділю їх на дві групи, — відповів Негору відразу, як людина, що давно мав план. — Частину продам у рабство, а решту…

Португалець не доказав, однак жорстокий вираз його обличчя доволі ясно виказував його думки.

— Кого ж ти продаси? — спитав Гарріс.

— Звісно, негрів, що супроводжують місіс Уелдон. За старого Тома, певно, дадуть не дуже багато, але за решту — четвірку міцних хлопців — можна взяти добрі гроші на ринку в Казонде.

— Чудово, Негору! Четвірка міцних негрів, звиклих до роботи, не схожих на тих тварюк, що їх нам приганяють із внутрішньої Африки! Звичайно, за них можна злупити грубі гроші. Негри, що народилися в Америці, — на ангельському ринку рідкісний товар! Але ти мені так і не сказав, чи не було на «Пілігримі» яких грошей?

— Лише кількасот доларів вдалося прибрати до кишені. На щастя, я маю надію іще на дещо…

— На що ж саме?

— Та є на що! — відрубав Негору: здавалось, він шкодував, що бовкнув зайве.

— Отже, лишається тільки захопити цей цінний товар, — зауважив Гарріс.

— А хіба це так важко? — спитав Негору.

— Та ні, друже. За десять миль звідси, на березі Кванзи, стоїть табором невільничий караван, що його веде араб Ібн-Хаміс. Він чекав мене, щоб потім вирушити до Казонде. Караван супроводять тубільні солдати; їх досить, щоб схопити Діка Сенда і його супутників. Хай-но тільки «мій юний друг» надумав вирушити до Кванзи…

— А якщо не надумав?

— Я певен — він вирушить. Він хлопець розумний, а до того ж і гадки не мав про те, яка там на нього чигав небезпека. Дік Сенд напевно не наважиться вертатись до берега тим шляхом, яким я їх вів. Він знав, що заблудиться в лісі. Тим-то він шукатиме першої-ліпшої річки, що тече до океану, й спробує спуститися вниз за течією на плоту. В нього немає іншої ради. Я знаю «мого юного друга» — він вибере саме цей шлях.

— Можливо… — задумливо сказав Негору. — Не «можливо», а неодмінно! — вигукнув Гарріс. — Усе вийде так, ніби я і «мій юний друг» домовились зустрітися на березі Кванзи.

— Ну, то нам слід негайно вирушати в дорогу! Я знаю Діка Сенда не гірше за тебе. Він не марнуватиме жодної години, тож конче треба його випередити.

— Рушаймо, друже!

Аж тут із заростей папірусу знов почувся шелест.

Негору вкляк на місці, схопивши Гарріса за руку.

Зненацька пролунав хрипкий гавкіт — із заростей вибіг великий собака. Грізно розтуливши пащу, він підскочив до них.

— Дінго! — вигукнув Гарріс.

— Ну, цього разу ти від мене не втечеш! — крикнув Негору.

Він вихопив у Гарріса рушницю, приклад до плеча й вистрелив.

Дінго жалібно завив і зник у густому чагарнику над потічком.

Негору зійшов берегом до води. Де-не-де на стеблинах папірусу виднілися крапельки крові; кривавий слід тягся по прибережній ріні.

— Нарешті я поквитався з цим клятим псом! — вигукнув Негору.

Гарріс мовчки спостерігав, цю сцену.

— Видно, Негору, — мовив він, — собака дуже хотів тебе порвати.

— Авжеж, Гаррісе, але я йому назавжди відбив хіть!

— За що він так тебе ненавидить?

— Та були колись не помирилися…

— Не помирилися?

Негору більше нічого не сказав. Гарріс подумав, що португалець приховав од нього якусь свою давню пригоду, але не став допитуватись.

Трохи згодом обидва вже простували вздовж потічка, прямуючи до Кванзи.

Розділ III

У ДОРОГУ…

Африка! Не Америка — Африка! Це страшне слово ані на мить не йшло з голови Дікові Сенду. Думаючи про події останніх тижнів, юнак марно питав себе, як же вийшло, що «Пілігрим» опинився біля цих небезпечних берегів? Як він обминув мис Горн і перейшов з одного океану в інший? Тільки тепер Дік зрозумів, чому, незважаючи на швидкий хід судна, земля так довго не з'являлася: «Пілігрим» пройшов удвічі більше, щоб дістатися до американського континенту. «Африка! Африка!» — подумки повторював Дік Сенд.

Він вкотре прискіпливо перебирав у пам'яті всі подробиці цього загадкового плавання. Аж ураз йому сяйнуло: компас було зіпсовано зумисне! І запасний компас розбився не випадково, і лаг не потонув, а його потопили…

«На «Пілігримі» залишився тільки один компас, що його покази я не міг перевірити. Якось уночі мене розбудив крик старого Тома. На кормі я застав Негору… Мені сказали, що він упав просто на нактоуз… Мабуть, це він пошкодив компас!»

У голові в Діка Сенда потроху прояснилося. Він майже розгадав таємницю. Тепер він збагнув, якою підозрілою була поведінка Негору. Він відчував руку португальця в низці буцімто випадковостей, що призвели до загибелі «Пілігрима» й поставили під страшну небезпеку його пасажирів.

Але хто він, цей Негору? Моряк? Він завжди це заперечував. Проте тільки досвідчений моряк міг намислити й здійснити мерзенний замір, який привів «Пілігрим» до берегів Африки!

У всякому разі, коли ще й були нез'ясовані деякі обставини минулого, то щодо їхнього теперішнього становища в Діка сумнівів не залишалося. Вони — в Екваторіальній Африці і, напевно, в Анголі — найнебезпечнішій