Василь Миколайович Шкляр - Ключ

— Мені страшенно подобаються ці ваші вітри‚ Каміло. Якщо ти наллєш мені ще краплю‚ то я вип’ю за вітер‚ який дозволив мені зазирнути у найзагадковішу шпарину.

Вона високо підняла брови — так вони піднімаються часом від страху‚ а буває — від захвату чи здивування.

Та я пояснив:

— Я вип’ю‚ Каміло‚ за вітер‚ який грається жіночими спідницями. Він‚ цей пустун‚ має добрий смак‚ хай йому чорт. Бо те видиво переслідує мене денно і нощно.

Вона мене розуміла. Її перестиглі дубівки здіймалися‚ мов на хвилях. І ще я запевне знав одну річ: коли тебе мучить голод‚ той голод‚ про який казала Сана‚ то ніколи не трапляється гарної жінки‚ тебе обминають‚ як прокаженого‚ а коли ти пересичений вкрай‚ до тебе всі липнуть‚ як мухи‚ бо тоді ти пахнеш здичавілим цапом‚ і той запах чують ще здалеку‚ дехто від нього просто чманіє — бери за руку й веди куди хочеш. Каміла теж чула цей запах‚ та я і далі будив у ній дикий нестрим.

— Я хочу бути вітром‚ Каміло‚ — сказав я. — Не перснем‚ якого зодягають на палець кому заманеться‚ а вітром‚ що сам обіймає того‚ кого він хоче. Він проникає в найпотаємніші куточки‚ він прослизає в найтонші шпарини‚ і перед ним безсила кожна жінка‚ навіть ти‚ Каміло‚ перед ним всього лиш билинка. Все‚ все‚ я мовчу…

Вибач за таку відвертість‚ не знаю‚ що зі мною діється‚ але я сьогодні не спатиму. У мене безсоння‚ Каміло‚ мені не треба було пити цієї кави.

Я вийшов надвір і потрапив під ріденький дощик — такий‚ що наче думав‚ іти йому чи не йти. Я також стояв і вагався‚ хоч був не дощем‚ а рішучим вітром‚ однак ще думав‚ куди його спершу піти — чи відразу в кімнату‚ чи трохи ще погуляти. Мені дуже кортіло подивитися на моє вікно знадвору‚ однак виходило воно з тильного боку тверджі на річку‚ і щоб глянути на нього бодай звіддалік‚ треба або заходити у воду‚ або випливати човном. Мені зовсім не хотілося залазити в річку (біля самого мотелю я не бачив‚ щоб хтось коли небудь купався) і так само не лежала душа брати Саватіїв човен‚ хоч я сумнівався‚ що під цю фазу місяця він проведе ніч на річці. Мені кортіло побачити повномісяччя‚ але схоже було‚ що не пощастить і сьогодні. Дощик сіявся курячий‚ проте хмари щільно обклали небо‚ і хоч було ще близько дев’ятої вечора‚ на землю разом з тим дощиком швидко спадала ніч.

Я ще трохи пройшовся понадворі‚ аби мене покропило свіжістю‚ пройшовся до невеличкої заводі‚ де стояв‚ зачепившись за пологий піщаний берег, неприпнутий човен‚ і знов згадав того триклятого облізлого щура із жовтими різцями; хай мені триста разів повторюють‚ що то ондатра‚ та я знаю‚ що це теж мускусний пацюк‚ полівковий гризун‚ якого справді люблять носити на головах‚ люблять носити на всьому тілі‚ коли із цього пацюка‚ виловленого взимку‚ вичинять руду пухнасту шкурку‚ але зараз я бачив у ньому тільки лихий знак‚ який теліпався у куцопалій руці Саватія.

Я повернувся до мотелю‚ зійшов нагору і цього разу справді довго не міг відчинити замок у дверях — він таки заїдав. Упоравшись із замком‚ я стромив у нього ключ із другого боку дверей‚ але так і залишив неповернутим.

У кімнаті ще стояла терпкувато солодка пахощ‚ яка дихала на мене Богуславським лісом‚ молозивом калинового цвіту і смутком прощання. Увімкнувши світло‚ я побачив‚ що на безмежно здивованому личку Кіті теж лежала печать невимовного суму. Я взяв те сердешне мавпеня і заховав у свою сумку‚ що стояла на споді шафи.

Потім підійшов до вікна‚ але відчиняти його не став‚ хоч там у повітрі стояла синя вечірня свіжість. Я не хотів‚ щоб з кімнати вивітрився той щемливий пах моєї спокуси.

Майже впритул до шибки шугнула якась птаха‚ потім друга — я спершу подумав‚ що то берегові ластівки‚ а потім здогадався‚ що ні‚ це кажани‚ їхнє ламане розкрилля не сплутаєш ні з чиїм іншим‚ адже кажани — це не птахи‚ це ті ж самі миші‚ тільки з крилами‚ а відтак я згадав‚ що навіть берегових ластівок називають щуриками‚ і це вже було занадто для одного дня‚ який минав під знаком щура.

Чого я зовсім не знаю‚ то це астрономії. Не міг собі уявити‚ коли і з якого боку випливе місяць‚ якщо вітер розвіє хмари. Я тільки добре знав‚ яким буває місячний голос. Він підкоряє обранців Сатурна‚ котрі тяжіють до чорного кольору і скорботних ідей. Вони полюбляють жити на вологих берегах річок та озер‚ де «сумно зітха верболіз».

Я нищечком вийшов у коридор і по котячому пройшовся з кінця в кінець‚ залишаючи відбитки своїх пальців на кожній дверній ручці. Схоже було‚ Каміла перебільшувала попит на готельні номери «Млина» у літній сезон‚ адже друга кімната‚ видно з усього‚ так і залишалася вільною. Це припущення міг заперечити лише той варіант‚ що власники мотелю свідомо не пустили нікого в ту кімнату‚ яка була ближче до виходу‚ і якщо це справді так‚ то моє становище видавалось похмурішим.

Повернувшись у свій номер‚ я знов поліз у сумку і там намацав одну симпатичну штуку‚ на яку могли покладатися лише справжнісінькі дойди великого блефу‚ адже я ще не чув у житті такого‚ щоб когось урятував газовий пістолет‚ навпаки‚ трапля лися випадки‚ коли ним лише провокували смертельний постріл у власне серце. Втім‚ мені дуже подобався цей чорний‚ як гайворон‚ «Марголін» — його рукоять сама приставала до моєї долоні і була така холодна‚ що здавалося‚ зможе остудити гарячу голову навіть без пострілу. Та й навіщо відразу паляти‚ наче в якомусь дешевому кіно‚ генерал же мені сказав розбірливо: вдаватися до зброї тільки в разі крайньої потреби. Востаннє я це робив тринадцять років тому з принуки‚ коли відбував військові табори після університету‚ але стріляв не з «Марголіна»‚ а з «Макарова» і‚ треба зізнатися‚ стріляв поганенько. Розбирав і збирав пістолет за десять секунд‚ та коли доходило до стрільби в людський силует із мішенню на грудях‚ рука не була твердою.

Кого мені зараз справді бракувало‚ то це мого любого друга Бена‚ колишнього чемпіона Європи з боксу‚ якому я не начистив писка в ресторані «Метро», за що й удостоївся його незрадливої дружби. Свого