Богдан Сильвестрович Лепкий - З-під Полтави до Бендер

причувалася наша сурма сотенна, ввижалися ви і наше товариство. Бувало вітер у лісі зашумить, а мене щось туди так і тягне: вони, вони. Розказує хто про бої, а мені совість спокою не дає, чому я вас покинув. Робота мене не береться, місця собі знайти не можу»...

«А Одарка що?»

«Я крився перед нею, а вона вдавала, начебто не помічає нічого. Ви, пане сотнику, навіть не знаєте, яка це жінка».

«Злюща?»

«Куди там! Розумна. Одної місячної ночі, як ми під хатою сиділи, вона й каже до мене: Бачу, Сидоре, що ти козаком уродився і хліборобом тобі не буть. - Чому б то ні? - питаю. А тому, каже, що в хаті ти, як орел у клітці, тільки б'єшся і груди собі кривавиш. Не можу я дивитися на твою муку».

«А ти?» - перебив йому Мручко.

«Я не перечив, бо не хотів брехати. Так, Одарко, кажу. Мене ніби хтось кіньми розриває. Одна сила тягне до тебе, а друга до сотні... Помовчала хвилину, мабуть сльози здавлювала в собі. А тоді: я тебе не тримаю, Сидоре! Бог нас докупи звів, Бог і в

розлуці не оставить... А ти? - питаю її. За послушницю в монастир піду! - каже, даром служити їм буду, щоб тільки десь перетривати біду. Іди... Десь вона вже і з черницями зговорилася, знать рішилася не нині. Притулив я її тоді до себе: Заспокійся, - кажу, - не покину я тебе довіку... І вже я давно так спокійно не спав, як тієї ночі. А на рано - по моїй Одарці і слід застиг».

«Що ти кажеш?» - здивувався Мручко.

«Те, що чуєте, батьку. В неї слово, як криця. Не пробуй, бо не зігнеш. Замкнув я тоді хату, ключі сусіді передав і потягнув за вами. Чого я не перебув, чого не бачив на свої власні очі, того, як то кажуть, навіть на воловій шкурі не списав би. Та Бог поміг, і ось я знову біля вас. Жаль тільки, що наша сотня стаяла, ніби сніг весною».

«Жаль», - відповів Мручко коротко і мовчав.

їхали поруч себе й не відзивалися. Забагато мали на серці, щоб могти виповісти словами. Літня ніч зорі розсипала по небі, місяць зазирав їм в очі, степ всіми пахощами дихав. Коні форкали жваво, вози скрипіли, курликали, як відлітаючі журавлі. Чорні тіні по траві шульгали. Курява, як дими, стелилася за возами. Похід розпливався вдалечині, ніби видиво сонне.

Мручко припинив коня: «Подай мені руку, Сидоре!»

Сидір здивовано глянув на сотника і простягнув до нього правицю.

«Спасибі, тобі, мій сину, що розважив мене. Багато ми втратили, багато. Та таки предківський дух у серцях молоді живе, ще ми не втратили всього».

«Предківський дух»... - повторив за Мручком Сидір.

Мручко спохопився. «Лицарський, - додав, - отой, що тобі навіть біля любої дружини не дозволив побути, лише тягнув туди, де за волю б'ються».

«За волю»... - відгомоном сумним повторив Сидір.

Мручко глянув на його з-під лоба: «Гадаєш, волі не буде?.. Так тоді ти зле собі гадаєш. Воля прийде. Вольний степ, вольний Дніпро, нам у неволі не жити!»

«Прийде, але коли?»

«Коли, коли? Терпи, козаче, отаманом будеш. А хоч би лише внукам або й правнукам нашим вольними бути, так гадаєш, нам за волю боротися не треба? Наглі ви, теперішнє покоління, і спохопливі дуже. Всього хотіли б нараз: або пан, аба пропав. А волю так не можна. Будь твердий, як кремінь, а тугий, як ремінь. Воля без розуму марніє, а сила без витривалости мліє. Де тебе поставлять, там і стій, поки йде бій і з місця рушити не важся. Оце й наше нещастя, що не пильнуємо того».

Мручко запалювався. В очах огники зеленаві горіли: «От шведи - молодці. Надивився я на їх витривалу хоробрість. Замерз на варті, а не втік. Вояки!»

«А під Переволочною таки здалися», - завважив Сидір.

«Не їх вина, лише старшин. Добряга Левенгавпт охляв. Людяний надто. А війна то кривава розправа, війна нелюдяна, щоб після неї людям краще стало».

«Вірите, батьку, що й нам краще стане?»

«Нам з тобою, може, то й ще ні. Але тим, що по нас прийдуть - певно. О, певно! А невже ж ти не бачив, як дідусь деревинку садить, хоч знає, що овочів з неї не вкусить. Для кого ж він тоді її садить? Для себе? Ні, для їх, внуків, правнуків своїх... А воля, синку, - овоч найсолодший».

«Найсолодший...» - притакнув Сидір і вже не перечив старому.

Похід розколовся на декілька окремих частин, бо коні таку куряву здіймали, що дихати було годі. Чорнозем, розмішаний весною, літом тверд, як криця, і під копитами та під залізними обручами коліс дробився в чорний, дрібнесенький пил, як наймілкіша мука. Тая то чорна мука всипалася до рота, до очей і до вух, крізь одіж вдиралася в тіло. Тому-то й відступи треба було поміж відділами лишати, щоб вітер розвіяв тую пилюгу.

«Прилишімся трохи, - відізвався Мручко і поклепав свого коня по шиї. - Вітер якраз навпоперек дує. Як хоругвою, пилюгою має, набік заносить».

«Ви втомилися, батьку?» - спитав Сидір.

«Може, не знаю. Не думаю про втому. Чоловік багато може, коли хоче. Я хочу витривати й можу. Мушу. Найстрашніше слово: не можу. Нічого так не бійся, синку, як його. Бо скажу тобі: не той ворог страшний, що перед тобою, а той, що в тобі».

Сидір здивовано дивився на свого сотника. Старий, а літ на ньому не вгадаєш... Силою волі тримався.

«Я хочу перетривати оцю чортівську війну і про ніщо Бога не прошу, лише, щоб дав мені діждатися побіди. Щоб я з побідою помер».

Сидір вхопив його за руку. «Дай вам, Боже, дай вам, Боже, батьку!»

Більше нічого сказати не вмів.

Пилюга розвіялася, і степ обновився, як чудотворна ікона. Зорі кліпали очима, над травою місячне сяйво мерехтіло. В траві звірина шульгала, наполохана птиця з криком зривалася і летіла геть.

«А переїдемо, - говорив до Сидора Мручко, - так і звірина, і птиця, і трава заживуть своїм життям. Отак-то й ми, а не ми, то нащадки наші заживуть колись життям по власній уподобі, таким, я Бог призначив. Чого ж нам бентежитися, сину? Знаємо, до чого йдемо, боремося чесно й хоробро, а решта, решта прийде, як погода по бурі».

«Прийде, - притакнув Сидір, - а все ж таки»...

«А все ж таки,