Джером Дейвід Селінджер - Над прірвою у житі

— Та стривай! Чуєш, вони не сказали, о котрій годині…

— Йому страшенно її шкода, лікареві. Того ж він і накидає їй на голову ковдру, щоб вона задихнулась. Тоді вони зачиняють його на все життя у в’язницю, але та дівчинка, якій він накинув на голову ковдру, весь час являється йому і дякує за те, що він її задушив. Лікар убив її з милосердя. Та вій однаково розуміє, що заслужив на таку покару, бо лікар не має права робити те, на що воля божа. Нас узяла з собою мати одної дівчинки з нашого класу. Аліси Голмборг. Це найкраща моя подруга. Вона одна в цілому…

— Та зажди ж хвилинку, чуєш! — кажу. — Я тебе питаю: вони сказали чи не сказали, о котрій годині приїдуть додому?

— Не сказали, але приїдуть дуже пізно. Тато взяв машину, щоб не поспішати на поїзд. А в нас тепер у машині радіо, ага! Тільки мама каже, що коли їдеш по місту, його вмикати не можна.

Я з полегкістю зітхнув. Тепер, думаю, нема чого хвилюватися, що вони застануть мене вдома. Мені вже взагалі було на все начхати. Застануть, то й застануть!

Та побачили б ви каналію Фібі! Піжама синя, а на комірці — червоні слоники. Вона просто схиблена на слониках.

— То фільм непоганий, еге? — питаю.

— Чудо! Але Аліса шморгала носом, і мати всю дорогу питала її, чи вона не схопила грип. Просто серед фільму. Тільки-но почнеться щось цікаве, а вона перехиляється через мене й питає Алісу, чи її не морозить. Аж на нерви діяла.

Потім я згадав про платівку.

— Чуєш, — кажу, — я купив тобі платівку, але по дорозі розбив. — Я вигріб з кишені той гамуз і показав Фібі. — Вмазаний був.

— Віддай ці уламки мені,— каже Фібі. — Я їх збережу. — Вона хутко згребла у мене з долоні весь гамуз і сховала до нічного столика. Цирк!

— Д. Б. приїде на різдво додому? — питаю.

— Мама казала, може, приїде, а може, й ні. Це не від нього залежить. Може, йому доведеться сидіти в Голлівуді й писати сценарій про Аннаполіс.

— Чому саме про Аннаполіс, чорт забирай?!

— Фільм буде про любов, про все. Вгадай, хто там гратиме? Яка кінозірка? От і не вгадаєш!

— А мені байдуже. Про Аннаполіс, дідько його матері! А що він знає про той Аннаполіс, чорт забирай?! До чого тут Аннаполіс і те, що він пише? — Слухайте, від цього сказитися можна. Щоб він пропав, той Голлівуд! — А що це в тебе з рукою? — питаю.

На лікті у Фібі був-чималий шматок пластиру. Піжама ж у неї з короткими рукавами, тому я той пластир і помітив.

— Мене штовхнув один хлопець з нашого класу, Кертіс Вайнтрауб, — каже Фібі. — Я саме йшла сходами в парку. Хочеш подивитись? — І вже хотіла була здерти пластир.

— Не треба! А чого це він зіпхнув тебе зі сходів?

— Не знаю. По-моєму, він ненавидить мене, — каже каналія Фібі. — Ми з однією дівчинкою, Сельмою Еттербері, обляпали йому чорнилом весь светр.

— Це погано. Ти що — маленька, чорт бери?!

— Ні, але він завжди ходить у парку за мною назирці., Я в парк — і він за мною. Просто на нерви діє.

— Мабуть, ти йому подобаєшся. Не можна ж за це обляпувати чорнилом…

— Дуже м «ні потрібно йому подобатись! — каже Фібі. А тоді так дивно якось подивилась на мене й питає: — Чуєш, Голдене, а чого це ти приїхав додому до середи?

— Що?

Слухайте, від цієї малої каналії щохвилини так і жди якоїсь капості. Якщо ви думаєте, що воно ще зовсім дурне, то у вас не всі дома.

— Чого це ти приїхав до середи? — знов питає вона. — Тебе часом не вигнали знов зі школи, га?

— Я ж тобі вже казав: нас розпустила раніше. Розпустили всю…

— А от і ні! Тебе вигнали! — вигукнула Фібі. Та як лусне мене, каналія, кулачком по коліну! Вона так дошкульно б’ється, коли на неї щось набіжить. — Ой, Голдене, тебе вигнали! — Вона аж рота затулила долонею. Дуже вразлива дівчинка, їй-богу.

— Хто тобі сказав, що мене вигнали? Ніхто не…

— Бо й вигнали! Вигнали! — А тоді знов як лусне мене кулачком по коліну. Думаєте, не боляче було? Ну й дурні, якщо так думаєте. — Тато вб’є тебе! — каже. А тоді геп ницьма на ліжко й накрила голову отою клятою подушкою. Вона, каналія, часто так робить. Ніби на неї щось находить.

— Не дурій, — кажу. — Ніхто мене не вб’є. Ніхто мене й пальцем не… Чуєш, Фіб, скинь з голови цю ідіотську подушку. Ніхто мене не вбиватиме.

А вона лежить, подушку й не думає скидати. Фібі як упреться, то їй хоч кіл на голові теши. Лежить і одно бубонить під подушкою:

— Тато тебе вб’є!

її з-під тієї чортової подушки ледве чути було.

— Ніхто мене не вб’є! — кажу. — Ти поворуши своїми мізками. По-перше, я їду звідси. Знаєш, що я зроблю? Наймуся десь на ранчо абощо і трохи попрацюю. Я знаю одного хлопця, його дід має в Колорадо ранчо. Може, там і наймуся. Якщо я туди поїду, я тобі напишу. Ну, годі тобі. Вилазь із-під подушки. Чуєш, Фіб! Ну годі, прошу тебе!

А вона сидить під тією проклятою подушкою — хоч умри! Я вже пробував навіть стягти з неї подушку, але ж те мале чортеня таке дуже! З Фібі нелегко впоратись. Коли вже вона сховає голову під подушку, то її сам дідько не стягне.

— Ну, Фібі, будь ласкавенька! Вилізь, чуєш! — благав я. — Не треба… Чуєш, Везерфілд! Вилазь!

Але вона затялась, і край. Іноді взагалі не знаєш, з якого боку до неї підступити. Кінець кінцем я встав, пішов до вітальні, взяв кілька сигарет з коробки на столі й сховав у кишеню. Свої я всі викурив.

22

Коли я повернувся, Фібі вже зняла з голови подушку, — я знав, що так і буде, — й лежала горілиць, але на мене не дивилась… Я підходжу до ліжка, сідаю на краю, а вона — «руть, кдядаія, і відвернула свій набурмосений писок до стіни. Ігнорує мене, бачте, мале бісеня! Як ото хлопці з фехтувальної команди в Пенсі, коли я посіяв у метро оте чортове причандалля.

— А як там поживає каналія Гейзл Везерфілд? — питаю. — Що новенького ти про неї написала? Оте оповідання, яке ти прислала, у мене в саквояжі на вокзалі. Дуже непогана річ!

— Тато тебе вб’є!

Слухайте, ця мала каналія вже