Дік Френсіс - Фаворит

Отож, зоставивши позаду горб, я звернув праворуч до гайка високих дерев. Адмірал бадьоро йшов уперед, але ж і його сили не безконечні. Потрібно було шукати сховок, і то якнайшвидше, щоб мене не могли бачити з горба чи застукати зненацька десь у просіці.

«Як тільки заховаємося серед великих дерев, ти відпочинеш», — пообіцяв я Адміралові.

Під високими соснами були сутінки. Дерева тулились одне до одного, тягнучись угору, до сонця, і крони, переплітаючись та буяючи, утворювали густу запону, що застилала світло. Я радів цьому.

Зупинив Адмірала й скочив на землю, потім одвів його в гущавину щонайдалі. Здавалося, ми потрапили в густе плетиво телеграфних стовпів, якими колись і стануть ці дерева, подумав я.

У лісі почував себе, як дома, хоч це не був праліс мого дитинства. Аж надто тихо й темно. Жодного птаха або звіра. Ми рухалися без найменшого шурхоту по м'якій глиці й керувалися інтуїцією, щоб визначити напрям.

Я не втрачав обережності. Адже, куди б ми не йшли, однаково, зрештою, потрапимо на дорогу, а в радіусі трьох-чотирьох квадратних миль мої переслідувачі добре знали, де я. Їм досить лише оточити мене, мов зграї гончаків, котра вперто чекає, поки лис облишить сховок і цькування продовжиться.

Попереду була стежка. Зовсім вузька. Я прив'язав Адмірала до дерева й пішов роздивитися. Ось вона скінчилася, і я пильно глянув навкруги. Тут було видніше завдяки просвітові між деревами. Я ще раз оглянув місцину — ані душі.

Тоді повернувся до Адмірала й повів його за собою. Ми безшумно просувалися вперед. Адмірал давно вже почав потіти, а після нашої сутички з «вулзі» весь укрився піною, аж попона змокріла. Тепер, коли він холонув, її слід було змінити. Але де візьмеш зараз іншу? Підсохне, подумалось мені, і ми рушили далі.

Ось знову долинув шум моторів і почулися гудки. Я припнув коня й підійшов майже до самої дороги.

Посадка кінчилась огорожею із двох рядів грубезного дроту. Мабуть, для того, щоб туристи не ставили машини в лісі. Я вибрав поблизу найтовще дерево, ліг на живіт і поповз, поки не відкрилася вся дорога. Час від часу по ній пролітали машини.

По той бік посадки не було, лиш мішаний гайок із кущами азалії та шипшини. Чудовий сховок, якби туди дістатися!

Великий ваговоз прохурчав за п'ять футів від мене й обдав смердючим димом. Я ткнувся лицем у землю, в колючу глицю, щоб стримати кашель. Дві легкові машини промчали наввипередки в зворотному напрямку, за ними — одноповерховий сільський автобус, повний безжурних пасажирів, що поверталися додому з базару. Дві учениці в зеленій формі прошмигнули на велосипедах, не помітивши мене, і, коли їх щебетання завмерло в долині й дорога спустіла, я піднявся на ліктях, щоб іти вже по Адмірала.

Та раптом з-за повороту виринули два чорні жуки. Я знову припав до землі і лежав не ворушачись. Водії повільно проїхали повз мене, нишпорячи хижими поглядами по кущах.

Я дякував богові, що Адмірал далеко й вони його не угледять. Але щоб часом він не заіржав!

«Марконі» розвернулися й стали на протилежній обочині ярдів за тридцять п'ять від мене. Водії вийшли, хряпнувши дверцятами. Я напружено стежив за ними. А вони закурили й теревенили, спершися на капоти. До мене долітали їхні голоси, але щось розібрати було важко.

Вони поки що не бачили ні мене, ні Адмірала. Проте не поспішали від'їжджати. Я поглянув на годинник. Шоста. Минуло вже півтори години, як я дременув з іподрому. Зосталася якась година до сутінок, і тоді я не зможу вільно пересуватися на Адміралові, й треба буде спинитися та ночувати в лісі. Не можна ж примушувати коня плигати через невидимі огорожі.

Раптом в одній із машин загудів радіотелефон. Водій відсунув шибу й узяв мікрофон. Він говорив чітко, і я почув слова:

— Атож, дорогу перекрили… Ні, він ще не перетнув її. — Знову тріскотнява, й водій відповів — Так, я цілком певен. Я повідомлю, коли він з'явиться. — I поклав мікрофон на місце.

Треба діяти обачливо, подумав я, і почав тихо одповзати, тулячись до землі. Тягти живіт було страшенно важко, але я знав, що варт хоч на дюйм підвестися, як водії одразу помітять мене в цьому рідколіссі. Коли наважився встати, мій костюм нагадував брудну ганчірку, всю в глиці. Я обтрусився, підійшов до коня й одв'язав повід.

На шляху, в останніх променях сонця, поміж стовбурами виднілися тьмяні обриси двох машин та їхніх водіїв, і, знаючи, що вони не можуть бачити мене, я рушив на захід, тримаючись рівнобіжно з дорогою, на деякій віддалі од неї. Десь за чверть милі помітив ще одно таксі на обочині. Отож повернувся назад і взявся збирати дрібненькі сухі галузки. На півдорозі між цим таксі й тими двома, перебуваючи поза досяжністю їхнього зору, підвів Адмірала до дротяної огорожі, щоб він примірився. В сутінках її вже ледве видно було попереду. Я поклав зверху сухе галуззя, що робило перепону помітнішою. Потім скочив коневі на спину й одвів його трохи назад, поставивши мордою до огорожі, й чекав вантажної машини, щоб з'явилася на шосе. Адже в тиші цокіт підків пролунав би надто дзвінко, а мені не хотілося, щоб переслідувачі його зачули. Чим довше вони думатимуть, що я в посадці, тим краще. Але скільки доведеться ждати ваговоза, я не знав, і долоні в мене зовсім змокріли од хвилювання.

Промчав хтось на мопеді. Я ледве стримався. Та ось нарешті загуркотів мій рятівник, вантажений порожніми пляшками з-під молока. Кращого годі було й чекати! Я рвучко пустив Адмірала. Він легко перескочив загорожу й трьома довгими кидками подолав шосе. Отож через якусь мить ми були вже далеко в заростях навпроти. Молочник одгримотів і щез.

Я зупинився за велетенським рододендроном і визирнув. I саме вчасно. Вслід за ваговозом промчало таксі, водій якого дивився в той бік, де ми щойно ховалися з Адміралом.

Якщо цей думає, що ми досі там, то й інші повірять. Я відвів Адмірала якомога далі від дороги, скочив на нього й рушив тихою ходою. Грунт під ногами був усіяний кущистим сосняком і папороттю, тому я довірив коневі самому пробиватися, а сам міркував, як діяти далі. Адмірал усе сповільнював крок, та я його не підганяв, бо якби він стомився так само, як я, то вже мусив би повзти.

Наскільки я міг здогадуватися, ми рухались на захід, звідки прибули. Але коли в Англії й трапляється щось надійне, то це пряма,