Андрій Кузьменко - Я, «Побєда» і Берлін

class="v">І не говорять, бо не мають коли...

Їм вже не зимно, тільки тепло їм там,

Холод не чути, коли сумно є нам.

Ти їх послухай, наверх не тікай,

Їхнє повітря ще глибше вдихай!..

Сам

Ще вчора ти був там, де всі.

Дивився на мене,

Такий змучений, злий,

І щось говорив.

Слова твої бились о шкло

І падали вниз, ніби мертві птахи,

Щоб лежати, як сон.

Тебе вже нема, і я

Лишився тут зовсім сам,

Стою перед зимним шклом...

Твій тато заплакав, і я

Тоже плакати хочу,

А ти сльози забрав

І свої, і мої.

Ти вже не побачиш себе,

Я знаю — ти вмер, щоб не бачити тих,

Хто тебе надурив.

Тебе вже нема, і я

Лишився тут зовсім сам,

Стою перед зимним шклом...

Тебе вже нема, і я

Лишився тут зовсім сам,

Стою перед зимнім шклом...

Сам собі країна

На твоїх джінсах — американський прапор,

На твоїй майці — канадське кленове листя,

У твоїх очах видно тільки одне питання:

Хто мені скаже — чому я тут народився?

Не твоя вина — що ти батька свого син,

А твоя біда — не вміти бути ним.

Не стидайся — то твоя земля,

Не стидайся — то Україна.

Добре там є, де нас нема,

Стань для батька нормальним сипом.

Ти знову купиш

Струйові німецькі шузи,

Твої вуха давно вже звикли до чужої музики.

На твоїх губах застигла гримаса болю,

Чому я тут ще — я хочу давно на волю!

Не твоя вина — що ти батька свого син,

А твоя біда — не вміти бути ним.

Не стидайся — то твоя земля,

Не стидайся — то Україна.

Добре там є, де нас нема,

Стань для батька нормальним сином.

Секс

(То море з людей)

Мліють мої губи, і гудить моя кров.

Я знаю: то, що буде — буде знов, і знов, і знов.

І я ковтаю дим, ковтаю сірий дим,

Бо ти лежиш так близько, вся закутана у дим.

На шторі хтось із вулиці знов проектує фільм,

Актори ті, що грають там, давно вже є німі,

Сліпі і німі, сліпі і німі, сліпі і німі, і відчувають нас.

Та гра є не надовго, просто треба мати час,

Я знаю твоє тіло, поїдаю його сам,

Не можу перестати, хочу ще хоча би грам.

Стікає нам по пальцях піт повільно, ніби віск.

Лови його, бо буде пізно, як загасне гніт.

Коли загасне гніт, коли загасне гніт,

Я топлюся на ліжку, ніби айсберг на вогні.

Я роблю дикі хвилі, та нащо вони мені?

 Кричу на себе сам, бо точно знаю: то є гріх.

І граю з себе клоуна, і душу з себе сміх,

Я їм тебе, я їм тебе, я їм тебе,

І вже най буде, як є.

Секс — то є море з людей...

Моя апаратура вже нагрілася до сліз.

Хвилина ще, секунда ще — і я сповзаю вниз.

Мій голод забиває час повільно, ніби кат,

Я роблю то, що хочу, то, що не можливо вкрасти.

Дай ще мені, дай, дай, дай води!

Комп'ютер вже закинув всі програми і забив.

Мій мозок вже не дихає, бо дим його накрив.

Я вдихаю дим, з'їдаю дим, скакаю в дим,

Тільки ти не спіши.

Не хочу скоро втратити, що можна ще нести.

Не хочу віддавати то, що тільки принесли.

Старий брехун на небі місяць кліпнув і пішов,

Здурив мене, а я повірив, дав і не знайшов.

Стоп, йди назад, стоп! — мої м'язи кричать.

Моргає телевізор чорно-білим кіном.

Він хоче показати то, що бачить, тільки то.

Годинник собі став, і механізми тихо сплять,

В кімнаті дуже тихо, тільки вени гудять.

Секс — то є море з людей...

Соло

Ми з вами є на тій землі — як клавіші на піаніно.

Хтось — бемоль, а хтось — дієз, а те в кінці з нас кожен — людина.

Хтось — біта клавіша, а хтось — фальшива брудна чорна нота,

Хтось завжди буде — «за», а хтось обов'язково буде — «проти».

Часом так є, що хочеш заграти соло

На одній струні — знайди в собі сили скоро.

Часом так є — що хочеш, хочеш

На одній струні — знайди в собі сили!

І хтось придумав ще до нас — що білих клавіш трохи більше,

А чорні вище них стоять — їх зачепити пальцем легше.

І так живемо в сім октав — маестро тисне на педалі.

Хто — пан між нами, хто — пропав — вистава довга, їдем далі.

Ми — маленькі молоточки,

Ми — частинки піаніно.

Граєм міліон мелодій,

Б'єм по струнах своїм тілом.

Часом так є, що хочеш заграти соло

На одній струні — знайди в собі сили скоро.

Часом так є — що хочеш, хочеш

На одній струні — знайди в собі сили!

Спи собі сама

Часом буває так, що хочеш почути

Речі, яких ніколи б не знати.

І тягне за руку тебе в то місце,

Де думаєш: краще б очей не мати.

Ти дивишся в кухні на кран і воду,

А правда нізвідки не виходить.

І дивляться в очі тобі знайомі, а їхні очі твоїм говорять:

«Спи собі сама, коли біля тебе мене нема!..»

Часом буває так, що в магазині ти хочеш крикнути:

«Ну в чому я винна?»

Тебе окидають розуміючим оком,

Дуже болить, хоча й ненароком.

І ти ростеш, старієш, вмираєш,

А тої правди так і не знаєш.

Боїшся її і від неї втікаєш,

І в стінах своїх ти одна засинаєш...

Старий

Налий води ще туда, де не треба,

Колись ти більше за нас тої сили мав.

На пальці стань і дістанеш до неба —

Єдине місце, де ніколи не будеш сам.

Не мучся, не чекай, страх має зуби,

Не слухай то, що всі кажуть, піди собі.