Анджей Сапковський - Останнє бажання

продовжувала стояти перед ним, перебираючи руками фартушок. Вона була старша, ніж йому здалося спочатку,— в оману ввела витончена фігурка, що так відрізняється від міцних тіл інших посадських дівчат, її одноліток.

Він поклав книгу на стіл і перевернув важку дерев'яну кришку палітурки.

— Глянь-но, Жовтцю.

— Старші Руни,— визначив бард, заглядаючи йому через плече й усе ще притискаючи підкову до чола.— Найдавніше письмо, яким користувалися до введення сучасного алфавіту. Воно походить від рун ельфів і гномових ідеограм. Незвичний синтаксис, але так раніше говорили. Цікаві гравюри й віньєтки. Нечасто зустрічається подібне, Геральте, а якщо й трапляється, то в храмових бібліотеках, а не по селах на краю світу. Звідки це у вас, шановні Дхуне і Кропивко? Чи не хочете ви сказати, що вмієте це читати? Бабко? Ти вмієш читати Старші Руни? Ти взагалі-то вмієш читати хоч які-небудь руни?

— Чого-о-о?

Світловолоса дівчинка підійшла до бабці й щось шепнула їй на вухо.

— Читати?— бабуся показала в посмішці беззубі ясна.— Я? Ні, золотенькі, не навчена.

— Поясніть мені,— холодно сказав Геральт, повертаючись до Дхуна й Кропивки,— яким чином ви користуєтеся книгою, не вміючи читати руни?

— Найстарша бабка в селі завше знає, шо в книзі є,— тужно сказав Дхун.— А тому, шо знає, учить молоду, коли їй уже пора в землю. Самі бачите, нашій бабці вже якраз. Тоді бабка пригріла Ліліє й учить її. Але поки бабка краще знає.

— Стара відьма й молода відьма,— буркнув Жовтець.

— Якщо я вірно зрозумів,— недовірливо сказав Геральт,— бабка знає всю книгу напам'ять? Так, так? Бабусю?

— Усю-то ні, де вже там,— відповіла бабка знову за допомогою Ліліє.— Тільки те, що біля картинки стоїть.

— Ага,— Геральт навмання відчинив книгу. Помітний на порваній сторінці малюнок зображував плямисту свиню з рогами у формі ліри.— А ну похваліться, бабусю. Що тут написано?

Бабка зачмокала, вдивилася в гравюру, прикрила очі.

— Тур рогатий, або таурус,— прошамкала вона.— Неуками помилково ізюбром іменований. Роги має й буцає ними…

— Досить. Дуже добре, досить… — відьмак перевернув кілька злиплих сторінок.— А тут?

— Потучники й планетники різні. Ці дощем ллють, ці вітер віють, ці блискавиці мечуть. Коли побажаєш урожай від них поберегти, візьми ніж залізний, новий, посліду мишачого три лоти, сала сірої чаплі…

— Браво! Гм… А тут? Це що?

Гравюра зображувала розчехране страховидло на коні, з величезними очиськами ще більшими зубиськами. У правій руці воно тримало солідних розмірів меч, у лівій — мішок грошей.

— Відьмак,— промямлила бабка,— деяким відьмином називаний. Викликати його дуже небезпечно, тіки тоді потрібно, коли проти чудиськ і поганців різних нічого поробити вже не можна, відьмак упорається. Однак ж стежити треба…

— Досить,— пробурчав Геральт.— Досить, бабусю. Дякую.

— Ні-ні,— запротестував Жовтець, єхидно посміхнувшись.— Як там далі? Вельми, вельми цікава книженція! Говоріть, бабусю, говоріть.

— Е-е… Стежити треба, щоб до відьмака не доторкатися, тому що від його запаршивіти можна. І дівок від нього ховати, бо відьмак охочий до них надміру…

— Оце вже точно,— засміявся поет, а Ліліє, як здалося Геральту, ледь помітно посміхнулася.

— …і хоча він досить до злата жадібний,— бурмотала бабка, щулячи очі,— не давати йому більше як за утопельника срібний гріш або півтора, за котолака два срібні гроші, за вампіра — чотири срібні гроші…

— Були ж часи,— пробурчав відьмак.— Спасибі, бабусю. А тепер покажіть нам, де тут про дідька мова й що ця книга взагалі про дідьків говорить. Хотілося б почути побільше, цікаво довідатися, який метод ви застосували проти його.

— Обережніше, Геральте,— засміявся Жовтець.— Починаєш наслідувати їх. Це заразно.

Бабка, ледве стримуючи тремтіння в руці, перевернула кілька сторінок. Відьмак і поет нахилилися над столом.

Дійсно, на гравюрі фігурував знайомий уже їм метач кульок, волосатий, хвостатий і зловісно усміхаючийся.

— Дідько, він же чорт,— декламувала бабка.— Він же рокита, або сільван, а також лісовик. Проти худобини й домашнього птаха шкодник великий і надокучливий. Коли захочеш його з поля вигнати, таке зроби…

— Ну, ну,— пробурчав Жовтець.

— Побери горіхів лісових пригорщу,— тягла бабка, водячи пальцем по пергаменту,— куль залізних пригорщу іншу. Меду глечик, дьогтю інший. Мила сірого діжку малу, сиру іншу. Коли дідько сидить, піди нічною порою. І зачни їсти горіхи. Дідько зразу, ласий зело, прибіжить і запитає, чи смачно? Отут і дай йому кульки залізні…

— А, щоб вас холера… — буркнув Жовтець.— Щоб вас покрутило.

— Тихіше,— сказав Геральт.— Ну, бабулю, далі.

— …зуби виламавши, дідько, побачивши, як ти мед їси, також меду побажає. Дай йому дьогтю, а сам їж сир. Скоро почуєш, як у дідька усередині бурчання й свистіння почнеться, але зроби вигляд, начебто нічого такого. А захоче дідько сиру, то дай йому мила. А після мила вже дідько не утримає…

— Отже, шановні, ви добралися до мила?— перервав Геральт з кам'яним обличчям, обернувшись до Дхуна й Кропивки.

— Куди там,— ойкнув Кропивка.— Добре хоч до кульок. Ох, задав він нам перцю, коли кульки почав гризти…

— А хто велів давати йому стільки кульок-то?— розсміявся Жовтець.— У книзі сказано: одну пригорщу. А ви йому цільний мішок тих кульок наносили! Ви йому, дідьку-то, амуніції, вважай, на два роки без малого наносили, дурні!

— Обережніше!— посміхнувся відьмак.— Починаєш наслідувати їх. Це заразно.

— Дякую.

Геральт швидко підняв голову, заглянув в очі дівчинки, що стояла поруч із бабкою. Ліліє не відвела погляду. Очі в неї були ясні й неймовірно блакитні.

— Навіщо ви приносите дідькові жертви зерном? Адже видно ж, він — типове травоїдне. Зерна не їсть.

Ліліє не відповіла.

— Я задав тобі питання, дівчино. Не бійся, від розмови зі мною не запаршивієш.

— Не випитуйте ні про що,— кинув Кропивка із занепокоєнням у голосі.— Ліліє… Вона… Дивна. Не відповість, не змушуйте її.

Геральт не відривав від Ліліє очей, а Ліліє як і раніше дивилася на нього. По спині в Геральта пробігли мурашки, виповзли на шию.

— Чому ви не пішли на диявола із дрюччям і вилами?— підвищив він голос.— Чому не розставили пастки? Якщо б ви тільки захотіли, його цапина голова вже стирчала б на тичині в якості опудала від ворон. Мене попередили, щоб я не намагався його вбити. Чому? Ти заборонила їм, вірно, Ліліє?

Дхун піднявся із лави. Головою ледь не зачепив стелю.

— Вийдь, дівко,— буркнув він.— Забирай бабку й вийдь звідсіля.

— Хто