Володимир Григорович Рутковський - Джури-характерники

над Дніпром. А коли ватага молодих козаків з криками обігнула скелю і знову опинилася над урвищем — не в одного з них серце покотилося в п’яти.

На всьому просторі вирувала шалена січа. У божевільному герці зійшлися водна стихія і непорушна кам’яна твердь. І не було в кого поцікавитись, який велет і навіщо порозкидав від берега до берега ці величезні брили, на кожній з яких вільно могли б стати два, три, або й більше возів. Ясно було одне — брили ці намагалися зупинити неймовірний політ сивої від шумовиння води, а вода силилася змести їх зі свого нестримного шляху. Вода, мабуть, набирала сили для стрімкого розгону аж з під самих Черкас, а тоді вдарялася в кам’яну гряду з такою силою, що під ногами дудніла земля.

Нараз на гребені шумливої бистрини невідь-звідки з’явилася купа зв’язаних в одне колод. З швидкістю блискавки накинулася вона на найближчий з каменів. Але той навіть не похитнувся. А от від колод лишилися тільки друзки… Неймовірна битва гримотіла не лише тут, а й далеко внизу по течії. І скільки сягав зір, кипуча пружна сила і незрушна кам’яна твердь борюкалися не на життя, а на смерть. І, крім цієї битви, нічого більше не було на світі — ні шелестіння листя, ні пташиних співів, ні розмов — усе заполонило неймовірне, всеосяжне ревисько.

Телесикові зненацька здалося, що то не вода, а він сам летить на ті скелі. Все навколо нього шаленіє у небаченій круговерті, а він летить і від захвату нічого не чує й не бачить — самий тільки політ — шум і неймовірний гуркіт навколо. А десь попереду злякано метушаться татари. Вони ж бо бачать, що в Телесиковій руці непереможна шабля…

Він мимохіть озирнувся, щоб дізнатися скільки вже пролетів, та чи далеко ще до татарів, і мимохіть так і остовпів. Виявляється, він навіть з місця не зрушив!

Нараз з хлоп’ячих грудей вихопився крик. Звідкілясь вигулькнуло невеличке човенце, у якому стояв маленький — на відстані — чоловічок. Човник то пірнав у чорториї, то злітав на гребінь найближчої хвилі, то ставав майже сторч, мовби намагався позбутися чоловічка. Проте це було нелегко. Чоловік тримався міцно і з усіх сил працював веслом — чи то хотів звернути до берега, чи розганяв човна так, щоб на водяному гребені перелетіти через найвищу з брил.

Очі хлопців розширилися від жаху. Ну, куди ж ти, нерозумний чоловічку, женеш? Хіба не бачиш, що тут робиться? Та ж ти, такий малий і кволий, пропадеш ні за цапову душу у цій нечуваній битві! Від тебе ж навіть друзок не лишиться…

Хвиля, на якій в останню мить опинився чоловічок, налетіла на брилу, люто вдарилася об неї і, розсипаючись на сріблясті блискітки, злетіла високо до неба. Разом з нею, здається, вдарився об скелю і зринув до неба той чоловік зі своїм човном. Проте ні — за мить і той чоловік, і той човен знову потрапили козакам на очі, але вже з другого боку кам’яної брили. І були вони цілі й неушкоджені. Хлопцям здалося, що чоловічок засміявся і помахав їм рукою. А течія відносила його все далі — туди, де кровожерно здіймався над водою наступний камінь.

Не змовляючись, усі як один рвонули слідом. У всіх була одна й та сама думка — треба допомогти цьому чоловікові вибратися на берег. Але як?

Руки самі здіймали нагая над кінською головою, та коні і без принуки мчали з піною на губах — мабуть, їх теж захопило видиво цієї нестримної течії…

І раптом усе стихло. Товариство затрусило головами, думаючи, що оглухло, а тоді з великим здивуванням виявило, що вода, виявляється, теж може втомлюватися. І тепер вона розлилася від обрію до обрію і відпочивала собі знесилено — така втомлена, що на ній навіть брижі не з’являлися. А далеко попереду ковзав по водяній поверхні човен з чоловічком. Той помахав їм рукою і ковзнув далі, хоч було ясно, що він, якби захотів, міг би пристати до берега.

А течія знову набирала швидкість…

— Хто це був? — запитав Телесик.

— Або якийсь божевільний, — повільно відказав Грицик, — або такий сміливець, якого ще й світ не бачив.

Назад повертали без поспіху. Час від часу далеко попереду вигулькували вуха Куцого і знову щезали в густій траві. Наближався Чорний ліс, але хлопці не бачили його. У них перед очима усе ще несамовито шумувала і грізно гриміла Дніпрова хвиля.

— От якби така хвиля та вдарила на татарина! — раптом сказав Телесик.

Грицик усміхнувся і дав йому легенького щигля:

— На хвилю надійся, але й сам не лови ґав, — сказав він і приострожив коня.

ЗА ПОРОГАМИ

За два дні коні відпочили і тепер із задоволенням трюхикали м’якою лісовою дорогою. Змащені вози котилися легко й безшумно. Черкаські та переяславські козаки вже давно змішалися і тепер їхали пліч-о-пліч, жваво перемовляючись. Багато з них були давні знайомі — ще з дитинства, коли вони перепливали Дніпро і навідувалися одне до одного в гості. Чи набагато пізніше, коли здобичували у дніпрових плавнях. Час від часу в повітря зринав веселий регіт. Лише сторожа подвоїла пильність і тепер, розсипавшись широким, на кілька верстов, віялом, скрадалася по обидва боки довгої валки возів.

Перший день тільки й було розмов, що про пороги та безмежного сміливця, котрий насмілився їх подолати. Дітлахи галасували про нього так голосно й дзвінко, що й дорослі мимоволі почали сперечатися, хто б то міг бути і з яких земель він з’явився.

— Мабуть, наш, канівський, — доводили одні. — Там таких сміливців хоч греблю гати.

— У Лепляві їх теж не менше, — стверджували інші. — Чи взяти Воїнь. Там вони такі вправні, що, здається, не в хатах народжуються, а в човнах. Та ще й з веслом у руках.

— І він вам рукою махав? — запитував Колотнеча Телесика, у якого ще й досі збуджено блищали очі.

— Ага! — радісно підтвердив Телесик. — Отак стоїть у човні і рукою нам мах-мах. Та ще й сміється. А вода навколо нього так бушує, так летить!

— Дурень, — сказав Колотнеча. — Знав я такого одного. Фуркалом звався. Теж полюбляв на очах у інших прориватися через пороги. Прорветься — а потім руками вимахує — дивіться, який я хоробрий та ловкий! Одного разу так розмахався, що й