Андрій Анатолійович Кокотюха - Легенда про безголового

звинувачувати виробникiв сокир у тому, що всякi божевiльнi купують цi сокири i рубають ними людям голови. Хiба не так?

— Не знаю, — у мене вже зникло бажання говорити з Бондарем, але бажання довести заплановане до кiнця навпаки — пiдсилилося. — Тим бiльше нам треба поговорити. Думаю, що можу попередити вас про ще одне слабке мiсце у вашому захистi.

— Моєму захистi? Це цiкаво, — Бондар потрiпав собаку по загривку. — Гайда, Полк, прив'яжу тебе поки.

— Як його звати? Полк? Полкан?

— Полковник. Скорочення таке.

Ага. У директора краєзнавчого музею собака на прiзвисько Полковник. Полковник Вiтольд Ржеутський, зуб даю. Вiн справдi поведений на своїй улюбленiй легендi.

Стоп!

Я завмерла. Стала, як громом побита. Як я вiдразу не помiтила — вiн же фанатик. Прихований, тихий, непомiтний, але — фанатик. I всi цi розмови… Вiн учений, розкопав легенду, зробив вiдкриття, а славою доводиться дiлитися з купою ласого до сенсацiй народу, причому — безкоштовно дiлитися. Така людина, накопичивши злiсть, здатна багато на що. На що саме? Поки не знаю, але я вже почала сумнiватися в тому, що Бондар зовсiм не причетний до цiєї iсторiї.

Директор пiдвiв пса до буди в глибинi двору, припнув до ланцюга, поводок недбало намотав на руку i люб'язно пропустив мене поперед себе.

У нього була невелика хата — три кiмнати i жодного натяку на жiночу присутнiсть. Я вiдчула це, варто було переступити порiг. Можливо, я б вiдчула ще щось, та Бондар жестом запросив до прочинених дверей у дальню кiмнату. Очевидно, кабiнет. У всiх учених повинен бути кабiнет.

Угадала: книжковi полицi рядами вздовж стiн, комп'ютер на столi в кутку, поруч — якась фотографiя в рамцi, невеличкий стосик книжок.

— Хотiв сьогоднi попрацювати. Докторську ж пишу, — у його голосi прозвучали нотки чи то виправдання, чи то вибачення, але роздратування кудись зникло. — Присядемо. Кава, чай, є коньяк.

— Дякую, нiчого не треба. Ми ж справдi не довго.

Не питаючи дозволу, я присiла на краєчок крiсла, примощеного мiж полицями. Господар пiдсунув до себе стiлець, який стояв бiля комп'ютерного столика, i сiв, закривши вiд мене своє робоче мiсце спиною. Вторгнення в особистий простiр, менi це все знайоме.

— Ну, якi ви ще менi сюрпризи принесли?

— Ви були особисто знайомi з дружиною вбитого Вiктора Потурая?

— Звичайно, — вiн навiть секунди не подумав. — Це панi Лiзi я завдячую знайомству з її чоловiком… покiйним, гм… Вона переконала його стати нашим меценатом. Їй подобалося, чим я займаюся. А Потурай звiдси родом. Iсторiя рiдного краю мусить бути збережена, вiн виявився мудрим дядьком i не заперечував.

— Ви розповiдали їй вашу легенду?

— Вона — не моя.

— Гаразд, я не так висловилася. Вона цiкавилася легендою про Безголового?

— Не вона одна. Вам не здається, що пора пояснити причину такого несподiваного iнтересу? Що, вона теж виявилася несповна розуму, як нещасний Степан, подружилася з ним i вiдкарнала чоловiковi голову? Якщо ви через це прийшли, я змушений буду посмiятися з вас.

— З мене — можете, — менi набридла його пиха, до того ж я не збиралася просто так залишати свiй несподiваний здогад. — Запросто можете. А ось у мiлiцiї вам навряд чи дадуть посмiятися.

— До чого тут знову мiлiцiя?

— Ви самi тiльки що озвучили можливi звинувачення на вашу адресу.

— Серйозно? — знiтився Бондар.

— Цiлком, — кивнула я. — Ви ж самi казали — в мене там друзi.

— Справу закрито.

— Не факт. Можуть вiдкритися новi обставини. Тому вам краще поговорити зараз зi мною, i по-можливостi — вiдверто. Я розумiю вас i, повiрте, не бажаю вам зла.

— Добре, — промовив вiн пiсля невеличкої паузи. — Добре. Поговоримо. Тiльки все ж таки зроблю кави. Iнакше не розiбратися. Почекайте пару секунд.

Вiн пiдвiвся i вийшов. Собачий поводок i далi обмотував його руку.

Клацав годинник на стiнi.

Я встала з крiсла, пройшлася рукою по корiнцях розставлених на полицях книжок. Стародрукiв дуже багато, вони грошей коштують. Художньої лiтератури дуже мало, принаймнi — тут. Iсторiя в основному. Нiчого дивного.

На сусiднiй полицi помiтила кiлька романiв Переса-Рiверте, Коельо, «Код да Вiнчi» та iншi книжки з категорiї культурологiчних детективiв. Але белетристики все одно меншiсть, решта — та ж iсторична лiтература рiзних рокiв видання.

Цiкаво, про що в нього дисертацiя?

Я пiдiйшла до столика, взялася рукою за верхню книжку стосика.

Мазнула очима по фотографiї в рамцi.

У сумочцi заспiвав Олегiв мобiльник. Не маючи змоги та сил вiдiрвати вiд фотографiї очей, я механiчно витягнула телефон i, навiть не дивлячись, хто дзвонить, натиснула на потрiбну кнопку.

— Лариско, слухай мене! — почула швидкий i дуже серйозний голос Жихаря. — Де ти зараз?

— Тут… В одному мiсцi…

— Так, бiгом додому, де б ти не була! Кам'янець — маленьке мiсто! Менi знайшли там, у загсi, те, про що ти питала! Це все мiняє, Ларко, чуєш?

Я не могла вiдiрвати очей вiд фото щасливих молодят.

— Знаєш, за кого Лiза Чмаренко вийшла замiж тридцятого травня одна тисяча дев'ятсот дев'яносто першого року?

Знаю. Уже знаю.

За цей час Лiза практично не змiнилася. Стала старшою, це правда, але з вiком краса схожої на мультяшну Бiлоснiжку жiнки ставала ще бiльш зрiлою.

А молодий i щасливий очкарик Толя Бондар обiймав молоду дружину за талiю.

— Ларисо, ти чого мовчиш?

За спиною почулося ворушiння.

Удар. Бiль.

Щось захлеснуло за шию.

Темно.

ЧАС ЗУПИНИВСЯ

Темно.

Темно i вогко.

Я або на тому свiтi, або в якомусь глибокому вологому льосi. Якщо це погрiб, то тут давно нiчого не зберiгають. Знаю я важкi тi важкi запахи: стiйкий дух старої загнилої картоплi, змiшаний iз не зотлiлим ще сухим цибулячим лушпинням. Одна моя бабуся жила в селi, там же мешкав ненависний менi двоюрiдний брат. Кiлька рокiв пiдряд мене вивозили туди на цiле лiто. Вважалося, що в селi дитина оздоровлюється, бо там свiже повiтря, натуральнi продукти i парне молоко. Вiд парного молока мене нудило, чим вiдрiзняється картопля, викопана на бабиному городi, вiд купленої мамою на базарi, я не знала, а свiже повiтря — це сумiш запахiв брудної землi, густого пилу i гною, свiжого та засохлого. Та це не найбiльшi неприємностi: двоюрiдний брат Коля ненавидiв мене за те, що я миюся не в цинковiй балiї, а в емальованiй ваннi, а пiсяти ходжу не в хисткий сiрий будиночок невiдомого архiтектора, поставлений далеко за хатою, просто за курником — у мене в мiськiй квартирi є бiлий унiтаз. Колись Коля зустрiв мене хвалькуватою заявою: «Менi теж купили цвiтний телевiзор!» I цей самий Коля постiйно лякав мене бабиним