Борис Дмитрович Грінченко - На Розпутті
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- Коли вскоче, а коли й навмисне.
- Та воно, звісно... Та де ж його й пасти?
- Ех, люди добрі! - похитав головою дід Степан.- Неправдою не здобрієш.
- Іменно дід Степан правду каже, що неправдою це здобрієш! - озвався невисокий, але ситенький собі чоловічок у гарній чумарці. На животі в його теліпався ланцюжок од годинника. На голові був новенький картуз, а з-під його визирало хитре обличчя з швидкими очима. Він якось несподівано вирнув з-проміж громади і оце тепер забалакав.- Іменно - свята правда! Потому що хто ж їм винуватий, єжелі вони сами лєзуть безпрося?
- Ну, ти мовчи! - забалакав до його суворо дід Степан.
- А почему б я должен був мовчать? - задерикувато спитався той.
- Того, що якби менш було таких, як ти, то, може, не так треба було б нашому брату і в шкоду лізти.
- А я чим причиною?
- Тим, що людей дуриш! Мало ти вже наділів покупив у добрих людей?
Громада зацікавлена прислухалась до спірки. В купках покидали балакати і підійшли до діда Степана. Його всі знали, що він кожному в вічі правду каже,- тим і зацікавлювалися його спіркою з сільським глитаєм: самі вони цього добродія лаяли тільки поза очі. Почувши докір про землю, добродій "при часах" сердито пирхнув.
- Разві я винуват, що лежобоки продають!
- Та вже ж!..- Де ж таки видано, щоб Артемко Гугняй був винен!
- Я тобі не Артемчо і не Гугняй! Я тобі Артьом Яковлевич Семьоненков! - скрикнув той, почервонівши з серця.
- Та вже ж: є такі дурні, що й так тебе звуть! - спокійно відказав дід Степан. - А я так тебе зватиму, як тебе звано тоді, як ти панським попихачем був. Бо ти не думай, що як завів бакалію та шинок та п'яних людей дуриш, то вже й покращав. Хіба не знають люди, що ти з Олійниченком накладаєш?
- Як ти можеш такоє виражать? У нас свої дєла, кумерчецькі! - одмовив Семененко.
- Кажи кому іншому - я не маненький! Ото ж твоя й кумерція, що окономія грошей наймитам не дає, а до тебе квитки дає.
- А мені какоє дєло до економії? Коли вам квитки не наравлються, то не беріть.
- Еге, не беріть! - озвався хтось із сміліших.- Як чоловік з того живе, а грошей не дають. На,- кажуть,- квиток і набери у Семененка чого тобі треба, а ми, як будуть гроші, Семененкові заплатимо.
Поневолі чоловік іде та й бере.
- Ну, та не дурно ж твої гроші пропадають! - виправлявсь Семененко.
- Вже ж не дурно, та тільки ти на квиток даєш так, що стоїть руб, то за його півтора береш - от тобі й бариш. Та й Олійниченкові бариш, бо ти йому за те з рубля платиш, щоб він не гроші, а квитки давав.
Цьому була правда. Такий порядок був за Галушківського, а за Гордія зник був, поки Гордій сам видавав гроші наймитам. Але з того часу, як він усе більше та більш одбивавсь од набридлого йому господарства і віддав виплату наймитам до рук конторникові,- цей порядок знову запанував, хоч Гордій про се й не знав. Семененко тепер не міг нічого на те сказати і тільки огризнувсь:
- Не вигодно - не бери!
- Знаємо ще й те,- не покидав свого дід Степан,- як ти взяв скуп з економії.
- Откуда ж би то ти знав?
- А знаю! Люди хотіли в окономії брати землю, та не давали стільки, скільки окономія хотіла. А тебе Олійниченко підпрохав, а ти прийшов та начебто взяв ту землю. А ми повірили та й заплатили дорого, щоб у тебе переняти. Хіба не правда?
- Мало чого люди не накажуть! Хотів узять, бо думав, що вигода буде, а як ви дорожче дали, то й беріть! - промовив
Семененко і, одвернувшись, пішов геть.
- Добре! - загомоніли люди.- Оце так вичитав! Спасибі дідові Степанові!
Тим часом вийшов староста з писарем. Люди повставали,- починалася громадська рада.
Писар, відомий уже нам Іван Іванович Попов, заходився вичитувати щось із паперів, та люди мало те слухали, маючи все одну думку. Як писар, повичитувавши своє, завернувсь і пішов у волость, громада зупинила старосту.
- Стривайте, дядьку Герасиме.- А що ж про луку?
- Та що ж про луку?
- Та що там чуть?
- Та хто його зна, що воно чуть...- одмовив староста, скидаючи шапку та чухаючи потилицю.
- Кажуть, подав пан бомагу?
- Та кажуть...
- Та хто ж казав?
- Та я од людей чув...
Громада не знала, що робити. Справді, офіціально нічого не було відомо, а поголоску про луку пустив Олійниченко, маючи своє на думці.
- Кажуть,- почав Грицько,- що щось приїде, одбере в нас луку і гроші за те, що косили її. А якщо не дамо грошей, так цінуватиме.
- Овва! Підожде!
- Де таки видано, щоб усю громаду цінувати!
- Авжеж - ні!
- Такого й закону нема!
- Нєт, єсть! - озвавсь, як Пилип з конопель, Семененко.
- А ти хіба знаєш?
Пішли до писаря. Писар довго морочивсь, вишукуючи, що треба, та гримаючи на мужиків за те, що не дають йому робити діла, але таки знайшов десь, що є такий закон.
- А що?! - спитався Семененко.
- Так то ж тоді, як громада справді винна, а не тепер.
- За свою землю та ще й будемо платити.
- Та вона ж наша з діда й прадіда!
- Дозвольте, люди добрі, мені слово сказати! - озвавсь чийсь голос.
Молодий парубок, скинувши шапку, виступив з громади. Хто знав його перш, тому важко було б пізнати в йому Андрія - так одмінився він - постарівсь і змарнів. Глибока зморшка лягла між бровами, але очі тепер мов палали.
Люди озирнулися на його. Хоча парубки й не можуть мішатися до громадських справ, але Андріїв батько був хворий і в громаду не виходив,- тим Андрій міг тут бути.
- Кажи! - озвався хтось.
- Ще аж ту весну,- почав Андрій, втупивши очі в землю,- був я у Гайденка.
- Це в того, що в Костівці?
- Еге! І говорив я з їм про цю землю. Він мені казав, що це суд неправий.
- Авжеж ні!
- Казав, що на землю є десятилітня давність. Оце коли хто проволодів землею десять год як хазяїн, і ніхто до його не чіпавсь і землі тієї не однімав, то вже й не одніме, хоч би земля й не його була.
- Он
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На Розпутті», після закриття браузера.