Гюстав Флобер - Виховання почуттів

Це все він — задля вигоди, будьте певні! А вона! Я ж бо знала її ще швачкою! Якби не я, вона б уже сто разів потонула в багні! Але я ще шпурну її в твань! Авжеж! Нехай сконає в лікарні! Хай усі дізнаються!

І неначе потік бруду з бочки, в якій возять нечистоти, вона вилила перед Фредеріком свій гнів, виявивши всю ганьбу суперниці.

— Вона спала з Жюмійяком, з Флакуром, з молодим Алларом, з Бертіно, із Сен-Валері — отим таранкуватим. Ні, з другим! Та однаково: вони ж брати! Коли ж вона встрявала в халепу, я все залагоджувала. А що мені від неї перепало? Адже вона страх яка скупердяга! Та й, погодьтеся, з мого боку велика ласка водитися з нею, бо, зрештою, ми люди не одного кола! Я ж не якась там дівка! Хіба я продажна? Вже не кажу про те, що в неї не голова, а капустяний качан на в'язах. Слово «категорія» вона пише з двома «т». А втім, який їхав, таку здибав, хоча він величає себе артистом і вдає з себе генія! Та, Боже милий, якби в нього було хоч трохи кебети, він би не дійшов до такої ницості! Покинути неабияку жінку заради якоїсь там хльорки! Кінець кінцем, мені начхати. Він зовсім поганіє! Він мені осоружний! Якщо я його зустріну, їй-право, плюну йому в пику. — Вона плюнула. — Еге ж, он як я на нього дивлюся! А яке становище Арну? Жахливе, правда ж? Він уже стільки разів прощав їй! Складав їй такі жертви, що й не сказати! Та вона повинна б ноги йому цілувати! Який же він щедрий, який добрий!

Фредерік радо слухав, як вона ганьбила Дельмара, проте був на боці Арну. Розанеттина віроломність здавалася йому чимось неприродним, несправедливим; збудження старої діви передалося і йому, він відчув навіть до Арну ніби жаль. Несподівано Фредерік опинився перед його під'їздом; він і не помітив, як мадмуазель Ватназ привела його в передмістя Пуассоньєр.

— От ми й прийшли, — сказала вона. — Я зайти до нього не можу. Але вам нічого не заважає навідати його.

— Навіщо?

— Щоб йому все розповісти, достолиха!

Фредерік, немовби його щойно розбудили, збагнув, на яку ницість його штовхають.

— Ну то що? — спитала вона.

Він глянув на третій поверх. У пані Арну світилося. Справді, ніщо йому не заважало зайти.

— Я чекатиму вас тут. Ідіть же!

Цей наказ розхолодив його остаточно, і він одказав:

— Я пробуду там довго. Вам ліпше вернутися б додому. Взавтра я зайду до вас.

— Ні, ні! — відповіла Ватназ, тупнувши ногою. — Захопіть його! Тягніть його з собою! Нехай він застукає їх у парі!

— Але Дельмара там уже не буде!

Вона понурила голову.

— Авжеж, це, либонь, слушно.

І вона мовчки стояла посеред вулиці, де мчали екіпажі; потім втупилася в нього очима дикої кішки.

— Я можу розраховувати на вас, еге ж? Тепер ми з вами заодно, це свято! Тож дійте. До завтра!

Вже йдучи коридором, Фредерік почув два голоси — вони сперечалися. Голос пані Арну казав:

— Не бреши! Не бреши ж!

Він увійшов. Вони замовкли.

Арну ходив туди-сюди по кімнаті, а дружина сиділа на стільчику біля каміна, надзвичайно бліда, потупивши погляд. Фредерік уже намірився вийти. Арну вхопив його за руку, радий, що той з'явився на виручку.

— Боюся, що я… — почав Фредерік.

— Та залишайтеся! — шепнув йому на вухо Арну.

Пані Арну сказала:

— Треба бути поблажливим, пане Моро! Такі речі в родинах інколи трапляються.

— Тобто їх улаштовують, — грайливо сказав Арну. — І то ж нападають на жінок химери! Ось, наприклад, вона людина не погана. Навпаки! І що ж, цілу годину розважається тим, що допікає мені всілякими вигадками.

— Ба ні, це правда! — роздратовано заперечила пані Арну. — Адже ж ти її таки купив.

— Я?

— Так, ти! В «Персидському магазині»!

«Кашемірова шаль!» — подумав Фредерік.

Він почував себе винуватцем і налякався.

Вона відразу додала:

— Це було того місяця, в суботу, чотирнадцятого.

— А! Саме того дня я перебував у Крейлі! Отже, сама бачиш.

— Зовсім ні! Таж чотирнадцятого ми обідали у Бертенів.

— Гм, чотирнадцятого?.. — мовив Арну і звів очі до стелі, ніби пригадував число.

— І навіть скажу більше: прикажчик, що її продавав, білявий!

— Ще б я пам'ятав прикажчика!

— Але ти сказав йому адресу: вулиця Лаваль, вісімнадцять.

— Як ти дізналася? — спитав Арну, вражений.

Вона знизала плечима.

— О! Дуже просто: я зайшла полагодити свою шаль, а старший прикажчик сказав, що точнісінько таку саму щойно вислали пані Арну.

— То хіба ж моя вина, якщо на тій вулиці мешкає якась пані Арну?

— Так! Але не дружина Жака Арну, — відповіла вона.

Тут він почав пантеличитись, але запевняв, що не винен. Це непорозуміння, випадковість, одна з тих незбагненних речей, які іноді трапляються. Не слід судити людей за самим лише підозрінням, на підставі непевних доказів, і для прикладу нагадав бідолашного Лезюрка.

— Одне слово, я наполягаю, що ти помиляєшся. Хочеш, я тобі заприсягну?

— Марний труд!

— Чому?

Вона глянула йому просто в лице, нічого не кажучи; тоді протягнула руку, взяла з каміна срібну скриньку і подала йому розгорнений рахунок.

Арну почервонів до самих вух, і його розгублене обличчя роздулося.

— Ну?

— Але… — повільно проказав він. — Що це доводить?

— Он як! — мовила вона з особливою інтонацією, в якій вчувалися біль і іронія. — Он як!

Арну тримав у руках рахунок і вертів його, не відриваючи від нього погляду, неначе мусив там знайти розв'язання важливої проблеми.

— А! Так, так, пригадую! — нарешті сказав він. — Це було доручення. Ви ж це повинні знати, Фредеріку.

Фредерік мовчав.

— Доручення, що його просив мене виконати… так, так, просив… старий Удрі.

— А для кого?

— Для його полюбовниці!

— Для вашої! — вигукнула пані Арну, випроставшись на весь зріст.

— Присягаю тобі…

— Не вигадуйте й далі! Я все знаю!

— А! Прекрасно! Виходить, за мною шпигують?

Вона холодно поцікавилась:

— Може, це вас, людину делікатну, вражає?

— Якщо жінка втрачає витримку, — почав Арну, шукаючи капелюха, — а вгамувати її немає змоги!.. — Потім він тяжко зітхнув: — Не одружуйтеся, мій голубе, ні, повірте мені!

І він швидко вийшов, відчуваючи потребу дихнути свіжим повітрям.

Тут настала глибока мовчанка, і в кімнаті, здавалося, все завмерло. На стелі білів ясний кружок од лампи, а по кутках, немов смуги чорного флеру, лежали тіні, тільки й чулося цокання годинника та вогонь потріскував у каміні.

Пані Арну знову сіла в крісло, вже по другий бік каміна; вона, тремтячи, кусала губи, а тоді підняла руки, схлипнула й