Гюстав Флобер - Виховання почуттів

оці, прийшов до висновку, що не у всіх жінок бездоганні плечі; він думав про Капітаншу, і це гамувало його хіть, заспокоювало.

А проте, роздивляючись пані Дамбрез, він визнав, що вона чарівна, незважаючи на довгуватий рот і надто широкі ніздрі. В ній була особлива грація. Навіть локони її неначебто були сповнені жагливою млістю, агатове ж чоло, здавалося, ховало багато чого і свідчило про неабиякі здібності.

Поруч себе вона посадила чоловікову небогу, дівчину досить некрасиву. Час од часу вона вставала вітати нових гостей; жіночий гомін усе голоснішав і нагадував пташине щебетання.

Мова йшла про туніських послів та їхнє вбрання. Одна з дам була присутня на останньому засіданні Академії; інша заговорила про Мольєрового «Дон Жуана», що знову ставився у Французькому театрі. Але пані Дамбрез, кинувши оком на племінницю, приклала пальця до губ, хоча мимовільна посмішка перечила цій суворості.

Раптом у протилежних дверях з'явився Мартінон. Вона встала. Він запропонував їй руку. Фредерік, щоб побачити, як то він упадатиме біля неї далі, пройшов повз картярські столи і приєднався до них обох у великій їдальні; пані Дамбрез одразу ж залишила свого кавалера і стала попросту розмовляти з Фредеріком.

Їй було зрозуміле те, що він не танцює і не грає в карти.

— Замолоду часом так сумно! — Вона обвела поглядом тих, хто танцював: — До того ж усе це нудно! В кожному разі, для декого!

І вона, проходячи повз ряди крісел, то тут, то там зупинялася, казала кілька люб'язних слів, а діди з лорнетами підходили до неї сказати якийсь комплімент. Декільком з них вона відрекомендувала Фредеріка. Пан Дамбрез легенько торкнув його за лікоть і повів на терасу.

Він уже бачився з міністром. Справа, як виявилося, не така легка. Щоб бути призначеним на аудитора в Державну раду, необхідно скласти іспит; Фредерік із незбагненною самовпевненістю відповів, що предмет він знає.

Банкір не здивувався, наслухавшись чимало похвального про Фредеріка від пана Рока.

Почувши це ім'я, Фредерік уявив собі маленьку Луїзу, свій дім, свою кімнату, і йому пригадалися такі самі ночі, коли він, стоячи при вікні, наслухав, як гуркотять фургони. Цей спомин про колишню тугу, збудив думку про пані Арну; і він мовчав, усе ходив по терасі. В темряві вікна виділялися довгими червоними прямокутниками; шум балу поволі влягався; екіпажі почали роз'їжджатися.

— А чому, — спитав Дамбрез, — вам хочеться конче в Державну раду?

І він тоном ліберала почав запевнювати, що державна служба ні до чого не веде, він у цьому дещо тямить; куди краще зайнятися ділами. Фредерік заперечив, що цього важко навчитися.

— Та що там! Я б вас швидко зі всім ознайомив.

Чи не хоче він залучити його до своїх підприємств?

Перед молодиком, неначе в світлі блискавки, постало те величезне багатство, що до нього прийде.

— Вернімося в дім, — сказав банкір. — Ви з нами повечеряєте, еге ж?

Була третя година, гості роз'їхалися. В їдальні було накрито стола для близьких друзів.

Пан Дамбрез помітив Мартінона і, підійшовши до дружини, пошепки спитав:

— Це ви запросили його?

Вона сухо відповіла:

— Так.

Племінниці не було. Пили дуже багато, сміялися дуже голосно, і ризиковані жарти нікого не вражали, — всі відчували те полегшення, яке буває після довгих годин вимушеності. Один лише Мартінон тримався поважно: від шампанського він одмовився, гадаючи, що того вимагає добрий тон, взагалі ж був лагідний і надміру ввічливий; оскільки пан Дамбрез, у якого були вузькі груди, скаржився на ядуху, Мартінон кілька разів питав, як той почувається; тоді переводив свої голубуваті очі на пані Дамбрез.

Вона звернулася до Фредеріка з питанням, котра з дівчат йому сподобалась. Йому не впала в око ні одна, до того ж він оддає перевагу жінкам років тридцяти.

— Це, мабуть, не позбавлено глузду! — відповіла вона.

Пізніше, коли гості одягали шуби і пальта, пан Дамбрез сказав йому:

— Приїжджайте до мене як-небудь на днях уранці, ми побалакаємо!

Мартінон, зійшовши сходами, запалив сигару; профіль його здавався таким важким, що його супутник зронив фразу:

— А ти, справді, маєш голову на в'язах!

— І вона уже запаморочила не одну! — відповів молодий судець з виглядом самовпевненим і воднораз роздратованим.

Фредерік, лягаючи спати, підбив підсумки вечора. Перш за все, його туалет (він уже кілька разів оглядав себе в дзеркалі), від крою фрака аж до бантиків на туфлях, — не давав підстав для будь-яких зауважень; він розмовляв з людьми визначними, бачив зблизька багатих жінок, пан Дамбрез поставився до нього прекрасно, а пані Дамбрез обійшлася з ним майже ласкаво. Він обмірковував кожне її слово, всі її погляди, тисячу речей, нез'ясовних, а проте промовистих. От би мати таку коханку! А чому б, кінець кінцем, і ні? Він не гірший за інших! Гляди, вона не така вже й неприступна? Тоді прийшов йому на думку Мартінон, і, вже засинаючи, він усміхнувся з жалю до цього бравого молодчаги.

Проснувся Фредерік з думкою про Капітаншу; адже слова в її записці «з завтрашнього вечора» означали побачення на сьогодні. Діждавши дев'ятої години, він поквапився до неї.

Хтось перед ним підіймався по сходах, двері зачинилися. Він подзвонив; Дельфіна відчинила і стала запевнювати, що господині нема вдома.

Фредерік наполягав, просив. Йому треба сказати їй щось дуже важливе, лише кілька слів. Нарешті найпереконливішим доводом стала монета в сто су, і служниця залишила його одного в передпокої.

З'явилася Розанетта. Вона була в самій сорочці, волосся розпущене, і, крутячи головою, вона здаля розводила руки, — виразний жест означав, що вона не може його прийняти.

Фредерік повільно спустився сходами. Ця примха перевершила все. Він нічого не розумів.

Перед швейцарською його зупинила мадмуазель Ватназ.

— Вона вас прийняла?

— Hi!

— Вас витурили?

— Як ви дізналися?

— Одразу видно! Ходімте! Геть звідси! Я задихаюся!

Ватназ потягла його за собою на вулицю. Вона важко дихала. Він відчував, як її худа рука тремтить у нього в руці. Раптом вона вибухнула:

— Ох, негідник!

— Хто?

— Та це ж він! Він! Дельмар!

Це відкриття образило Фредеріка, він спитав:

— Ви впевнені?

— Та я ж вам кажу, що йшла назирці за ним! — вигукнула Ватназ. — Я бачила, як він заходив! Тепер ви мене розумієте? Зрештою, я й повинна була цього сподіватися: адже я сама з дурного розуму ввела його в її дім. О Господи, якби ви тільки знали! Та я ж йому дала в себе притулок, годувала й зодягала. А всі мої клопоти в газетах?! Я любила його, як мати! — Потім, злісно посміхаючись, вела далі: — Еге ж, цьому панові потрібні оксамитові костюми!